This page is hosted for free by zzz.com.ua, if you are owner of this page, you can remove this message and gain access to many additional features by upgrading your hosting to PRO or VIP for just 32.50 UAH.
Наверх ↑
 

Про Ванька та коня

Жив цар і цариця. Тоді в цього царя вмерла баба. І він узяв другу собі жінку, мачуху (у його остався син). А в цього сина був кінь такий, що розмовляв з людьми. І цього сина не любила мачуха. Одного разу він іде в школу, заходе до коня, а кінь і каже:

— Іди, Ваньку, в школу, а із школи як ітимеш, обов’язково зайдеш до мене.

Він заходить із школи до коня, а кінь і каже йому:

— Сьогодні, Ваньку, усе-все їж, а молока не пий, оддай котові.

Він так і зробив. Прийшов у хату, мати каже:

— Сідай, Ваньку, обідать.

Насипала йому їсти, він поїв усе: перше й друге, а молоко…

— Пий молоко гаряче!

Каже:

— Я не хочу.

Взяв та й вилив котові. Кіт через певний час пропав.

Іде в школу, знов заходить до коня. Кінь і

— Сьогодні, Ваньку, як ітимеш із школи, обов’язково зайдеш до мене.

Ось він приходить із школи, до коня заходить, кінь і каже:

— Сьогодні, Ваньку, все їж, а м’яса не їж, оддай його собаці.

Він так і зробив: все-все поїв, а м’яса не схотів їсти, оддав собаці. Собака через певний час і пропав.

Тоді мачуха бачить, що він заходить до коня і кінь йому про все розповідає. «Захворіла» вона ніби й каже:

— Щоб мені убили коня й дали з нього печінку.

Цей Іван пішов у школу. Із школи йде, заходить до коня. Кінь плаче і каже: «Ваньку, доведеться нам розстаться з тобою. Мачуха захворіла і сказала: щоб мене вбили і дали з мене печінку, тоді вона видужає».

Цей хлопчик пішов до батька:

— Тату, давайте вб’ємо отого коня, що воду возить!

Вони вбили того коня, витягли печінку, дали мачусі. Вона з’їла її й одужала. Знов іде хлопець у школу. Із школи заходить до коня, а кінь плаче, аж по копитах сльози ллються. Каже:

— Сьогодні, Ваньку, усе-усе їж, а пирогів з маком не їж.

Він так і зробив: усе-усе поїв, а пиріг оддав котові, пропав і цей кіт.

Тоді мачуха зрозуміла, що кінь живий, і каже:

— Я так захворіла, що мені треба печінку з оцього коня. Тільки щоб перед моїми очима його розстріляли і витягли печінку, я тоді видужаю.

Приходить Ванько із школи, а кінь плаче і каже:

— Ваньку, як виведуть мене розстрілювать, так ти скажи: «Дайте, тату, я на цьому коневі покатаюся на останній дорозі».

Ну, приходе він додому, а батько й каже:

— Так, Ваньку. Наша мама дуже захворіла і просить із коня печінку, і щоб його на її очах розстріляли.

Виводять цього коня, а Ванько й просить:

— Дайте, тату, я на ньому покатаюсь на останній дорозі.

Він сіда на коня, а кінь і каже йому: «Сідай рівненько, Ваньку, і держись кріпкенько!»

Він як сів, раз об’їхав кругом дому по дворі, другий раз об’їхав, а третій раз як розігнався, значить, переплигнув через ворота і пішов у степ. Ждали вони, ждали, думали, що він покатаеться та й приїде, а його нема.

А ті тікають у чужу землю. Ось цей батько осідлав коней хороших і посилає вершників, щоб його забрали. А вони їдуть, а вони їдуть усе, далеко вже заїхали. Тоді кінь і каже:

— А встань, Ваньку, прислухайся до сирої землі, чи нічого не чуть?

Він устав, каже:

— Кінський тупіт, людський шум.

— То ж, — каже, за нами женуться. Давай я стану отарою овець, а ти пастухом. Як будуть під’їжджать, скажеш: «Двадцять п’ять літ я служу, пасу вівці, та нікого не бачив. Найперших вас».

Ось доїжджають три вершники, а він пасе овець. (Кінь став отарою овець, а цей Іван пастухом.) Вони приїжджають, поздрастувалися, кажуть:

— Сюди ніхто не проїжджав?

Каже Ванько:

— Ні, двадцять п’ять літ служу, пасу овець, а нікого не бачив, найперших вас.

Ну, вони побалакали й повернулись. Вернулися, приїхали до царя, а цар і каже:

— Ну що, догнали?

— Ні.

— А що ви бачили?

Кажуть:

— Пастух пас вівці.

— Ото ж, — каже, — й вони. Треба було над вівцями шаблею махнуть навхрест і з них була б кров, а пастуха забрать. То ж був Іван. Гайда, так і зробите.

Ванько з конем їдуть і їдуть, а ці навздогін за ними!

Знов кінь каже:

— А встань, Ваньку, прислухайся до сирої землі. Чи нічого не чуть?

— Кінський тупіт, людський шум.

— То ж за нами женуться. Давай я стану церквою, а ти попом. Будеш, — каже, — править. Як зайдуть, спитають, чи ніхто не заходив, скажеш: «Двадцять п’ять літ служу, нікого не бачив, найперших вас».

Ось він, кінь, став церквою, а Ванько попом.

Приїжджають ці вершники, заходять у церкву, питаються:

— Батюшко, давно служите?

Каже:

— Двадцять п’ять літ служу.

— Ніхто до вас не заходив?

Каже:

— Не було нікого, найперші ви.

Ну що ж, обернулися вони і поїхали назад. Приїжджають до царя, а цар і питає:

— Нагнали?

— Ні.

— Що ви бачили?

Кажуть:

— Доїхали — церква, а в церкві править батюшка. Більш нікого не бачили. Попиталися, каже: «Нікого не бачив, найперших вас».

— Ото ж, — каже, — й вони. Треба було по церкві махнуть навхрест шаблею, а попа забрать — ото ж і він. Гайда, так і зробите.

А ці, Ванько і кінь, тільки вернулися вершники, перетворилися: батюшка — в Івана, а церква — у коня, і поїхали далі. Їдуть і їдуть. Знов кінь каже:

— Встань, Ваньку, прислухайся до сирої землі, чи нічого не чуть?

Він устав, каже:

— Кінський тупіт, людський шум.

— То ж, — каже, — за нами женуться. Давай, я стану морем, а ти селезником, до берега не припливай, а плавай, — каже, — посередині, щоб не вловили.

Вершники приїхали. Море… і селезник плава. Обернулися, постояли… Не видно ніде нікого і нема ніде нічого, вертаються назад до царя, а цар і питає:

— Ну що, нагнали?

— Ні.

— А що ви бачили?

Кажуть:

— Їхали, їхали, кругом — степ, а тоді стало море і селезник плава.

— Ото ж, — каже, — й вони. По морю треба було шаблею навхрест махнуть — з його була б кров, а селезника забрать — то ж саме й Іван. Гайда, так і зробите.

Поки ті вернулися назад, а Ванько з конем приїхали в чужу землю, переїхали границю та й досі живуть там. Бачила, ходять уже старенькі.

Рубрика: жінка, кінь, царевич, царівна.