Наверх ↑
 

Солом’яний бичок

Жив собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні — нічого не мають; що зароблять, то про­їдять, та й нема. От баба й напалась на діда:

— Зроби та й зроби мені, діду, солом’яного бичка і осмоли його смолою.

— Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?

— Зроби, я вже знаю навіщо.

Дід — нічого робити — взяв, зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою.

Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь з обдертим бо­ком. Наскочив на бичка:

— Хто ти такий? — питає.— Скажи мені!

А бичок йому:

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

Ведмідь каже:

— Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати!

Бичок нічого,— мовчить. Ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав’яз зубами, ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав — затяг того бичка хтозна-куди!

От баба прокидається — аж бичка нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться — ведмідь у бору бичка тягає. Вона до діда:

— Діду, діду! Бичок наш ведмедя привів,— іди його вбий!

Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб.

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже на­брала кужелю і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка:

— Хто ти такий? Скажи мені!

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смо­лою засмолений!

— Коли ти смолою засмолений,— каже вовк,— то дай і мені смоли засмолити бік, а то капосні собаки обідрали!

– Бери!

Вовк зразу до боку, хотів смоли віддерти. Драв-драв та зубами й зав’яз, що ніяк уже й не віддере: що хоче назад, то ніяк. Вовтузився з тим бичком!

Прокидається баба — аж бичка уже й не видко. Вона й подумала: «Мабуть, мій бичок додому по­брів». Та й пішла. Коли дивиться — вовк бичка тя­гає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб укинув.

Погнала баба і на третій день бичка пасти. Сіла під могилою та й заснула. Аж біжить лисичка:

— Хто ти такий? — питає бичка.

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

— Дай мені смоли, голубчику, прикласти до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!

— Бери!

Зав’язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не ви­рветься. Баба дідові сказала — дід укинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика отак упі­ймали.

От як назбиралось їх, дід сів над лядою та й давай гострити ножа. Ведмідь його й питає:

— Діду, навіщо ти ножа гостриш?

— Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі й бабі кожухи.

— Ой, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю! Я тобі багато меду принесу.

— Ну, гляди!

Взяв і випустив ведмедика. Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:

— Діду! Навіщо ти ножа гостриш?

— Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.

— Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.

— Гляди!

І вовка випустив. Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає:

— Скажи мені, будь ласкав, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

— У лисички,— каже дід,— гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу зняти.

— Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі й гусей, і курей принесу!

— Ну, гляди!

І лисичку пустив. Зостався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: «Нащо?» А він і каже:

— У зайчика шкурка м’якенька, тепленька,— будуть мені на зиму рукавички й капелюх.

— Ой, не ріж мене, дідусю,— я тобі стьожок, сере­жок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!

Пустив і його.

От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж — дер-дер! — щось до діда в двері. Баба прокинулась:

— Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить,— піди подивись!

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду при­ніс. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знов — дер-дер! — повен двір овець вовк понагонив. А неза­баром лисичка принесла курей, гусей — усякої птиці; зайчик понаносив стьожок, сережок, намиста доб­рого… І дід радий, і баба рада. Взяли попродали овечки, та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати, та так забагатіли!

А бичок, що не стало вже треба, доти стояв на сон­ці, поки й не розтанув.

Рубрика: бичок, про тварин.



Додати в закладки