Наверх ↑
 

Кирило Кожум’яка

Був колись у Києві якийсь князь, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робити, коли давали городяни, треба і йому давати. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна.

То змій її й полюбив. От вона до нього підлестилась та й питається:
– Чи є, – каже, – на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?
– Є, – каже,- такий у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелиться, а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму й учеплюсь заних, чи витягне-то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з кожами трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.
Князівна взяла собі те на думку та й думає, як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі, – тільки один голубок. Вона вигодувала його ще як у Києві була. Думала-думала, а далі й до отця написала.
«Ото і так, – кажу, – у вас, панотче, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум’яка. Благайте ви його через старих людей, чи не схоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте ви його, панотченьку, і словами, і подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово!»
Написала так, прив’язала під крильце голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів на подвір’я до князя. А діти саме бігали по подвір’ю та й побачили голубка.
– Татусю, татусю! – кажуть. – Чи бачиш – голубок від сестриці прилетів!
Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував:
– Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!
А далі поманив до себе голубка, глядь, аж під крилом карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав він до себе всю старшину.
– Чи є у нас такий чоловік, що зветься Кирилом Кожум’якою?
– Є, князю. Живе над Дніпром.
– Як же до нього приступитися, щоб не образився та послухав?
Ото так-сяк порадились та й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері та й злякались. Дивляться, сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакенною білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!»
Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:
– Отак і так: прислав до тебе князь із просьбою …
А він не дивиться й не слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.
Вони знову давай його просити, давай його благати. Стали навколішки… Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови.
Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина.
– Чи не послати нам іще молодших?
Послали молодших – нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, наче й не йому кажуть. Так розібрало його за ті кожи.
Далі надумався князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум’яка не витерпів, заплакав та й каже:
– Ну, це ж уже для вас я роблю.
Пішов до князя.
– Давайте ж, – каже, – мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель!
Обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія.
А змій йому й кажу:
– А що, Кириле? Прийшов битися чи миритися?
– Де вже миритися? Битися з тобою, іродом проклятим!
От почали вони битися – аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить Кирила зубами, то так кусок смоли й вирве; що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А Кирило його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене у землю. А змій, як вогонь, горить – так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмотався коноплями і смолою обсмолився. Ото вискакує з води проклятий ірод і що розженеться проти Кожум’яки, то він його булавою луп та луп, аж луна йде. Бились-бились – аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще більше, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стоне.
А по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли це зміюка – бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками:
– От так Кирило! От так Кожум’яка!
А Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князю. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу й почало зватися те урочище, де Кирило жив, Кожум’яками.

Рубрика: змій, Кирило Кожум'яка.



Додати в закладки