Наверх ↑
 

Лисиця та рак

Біжить лисичка полем. Добігає до річки, аж дивиться – рак виліз з води на камінь та кле­шні точить, щоб гостріші були.

—     Здоров був, раче! — каже йому лисич­ка.— 3 тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?

Поздоровкався і рак та й каже:

—     Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.

А лисичка тоді йому:

—      Тепер я бачу, чого з тебе люди сміють­ся, розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду лю­ди говорять про тебе!

—     Може, колись теє й правдою було, та те­пер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що сто­їть онде на узліссі.

—     Як так, то й так,— каже лисиця.

Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидає, коли той зве­лить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підібгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:

—      Но!

От лисичка і подалась вподовж поля. Добі­гає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чимчикує, аж чує позад себе:

—     Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибі­жиш.

Дуже здивувалась лисичка, аж рота роз­зявила :

—     Чи то ж видано!

І більше не сміялася з рака.

Рубрика: лисиця, про тварин, рак.



Додати в закладки