Наверх ↑
 

Залізний вовк

Був собі один піп і служив у нього наймит, довго служив – год, може, з дванадцять. Ото приходить він раз до попа та й каже:

—    Розщитайте мене, – каже, – батюшка та заплатіть мені, буде вже мені, – каже, – най­митувати; може, – каже, – своє хазяйствечко заведу.

—    Добре, – каже піп. – Ну, знаєш же, – каже, – що я тобі за твою службу заплачу? На тобі, – каже, – оце яйце, і як прийдеш до­дому, то зроби собі обору здорову, та в тій обо­рі й розчини його; тільки, – каже, – гляди, не розчиняй де дорогою, а то все твоє добро пропаде.

Ну, пішов ото той наймит. Іде та й іде, коли ж думає собі: «Ану дай подивлюся, що там, у тому яйці».

Коли ж як розчинить, а звідтіля усякої ско­тини такого висипало – так просто наче ярмарок на степу. Став, та й вже тоді стоїть, та:

—   Бідна ж моя головочко! Що його в світі божому й робити тепер – як його тую скотину назад зібрати?

Коли ж, де не взявся, залізний вовк біжить та й каже:

—   Я тобі,– каже,– оцю всю скотину назад у яйце зберу і яйце стулю так, що воно ізнов

ціле буде, а за те,– каже,– як будеш ти на по­саді сидіти, то я тоді прийду та тебе з’їм.

«Що ж, – думає собі той, – поки то ще прийдеться мені на посаді сидіти – та ще чи й прийдеться коли, а тепер, – думає, – худоба буде!»

—   Добре, – каже.

Ото той залізний вовк зараз зібрав йому усю ту скотину назад у яйце і яйце стулив – знов ціле, так як було.

Пішов той наймит додому, десь там у село яке, чи що, поставив собі насамперед обору здорову-прездорову, увійшов туди та як роз­бив те яйце – такого з його худоби – повні­сінька обора!

Ну, став він собі хазяйнувати, та такий став з його хазяїн, такий багатир, що й на всім сві­ті, мабуть, багатшого за нього нема. Живе собі, та все в його добра більше та більше, та тільки не жениться він – боїться.

Коли ж був там собі один генерал, а в його була дочка, та й улюбилась вона у того чоло­віка. От той генерал і каже йому:

—    Чом ти, – каже, – не женишся? Бери, – каже, – мою дочку, я тобі й грошей багато за нею дам.

—   Як мені, – каже, – можна женитися, коли отак і так, – каже. – Як сяду я на по­саді, то залізний вовк прийде та й з’їсть мене.

І розказав йому усе, як було.

—   Нічого то, – каже генерал, – не бійся. В мене, – каже, – війська багато, то як прийде вже пора тобі на посаді сісти, то ми обставимо хату у три ряди військом, то вони його не до­пустять.

Ну, вже говорили, говорили там вони, говорили-радились, а далі ото вже й до весілля ста­ли споряджаться. Ото вже й весілля у них, од- правили все як слід – пора вже молодим сі­дати на посад. А той генерал узяв та хату своїм військом у три ряди навкруги обставив, щоб то того вовка не допустити. Коли ж, тільки що посідали молоді на посаді – аж біжить вовк. Побачив, що військо стоїть, так він узяв та й перескочив через усі три ряди та до хати. А той чоловік скоро тільки побачив його, зараз у вікно, та сів на коня, та й навтікача, а вовк собі доганяти.

Біжить він та й біжить, вовк за ним та за ним, та все ніяк його не дожене. Так уже над­вечір доїжджав той чоловік, дивиться – аж у лісі хатка. Увійшов він у ту хатку, аж там сидить дід із бабою.

Він до їх:

—   Пустіть, – каже, – люди добрі, трохи в вас одпочити!

—    Можна, – кажуть вони.

—    Тільки, – каже, – так і так: як мені, – каже, – встерегтися, щоб мене залізний вовк не догнав, поки я буду в вас сидіти?

—    Нічого, – кажуть, – не бійся. В нас є со­бачка Чутко, то він за сім миль вовка почує, то й дасть знати.

Ліг він спать, заснув трохи, коли ж Чутко й гарчить. От ті люде зараз його й розбудили:

—   Тікай, – кажуть, – бо вже залізний вовк біжить.

І дали йому того собачку і пшеничну про­скурку на дорогу. От він тую проскурку з’їв, сів та й поїхав.

Їде та й їде, і собачка за ним біжить. Аж так почало вже смеркати, – бачить він: у лісі хат­ка. Він до хатки – й тут дід і баба сидять. Про­ситься він до їх переночувати:

—     Тільки як мені, – каже, – встерегтися, щоб мене залізний вовк не нагнав?

—   Не бійся, – кажуть вони, – в нас є со­бачка Важко, то він за дев’ять миль вовка почує.

Ліг він та й спить. Коли ж, так уже перед світом, аж Важко гарчить. Ото вони зараз його розбудили.

—   Тікай, – кажуть, – бо вже залізний вовк набігає.

І дали вони йому того собачку і яшну про­скурку на дорогу. Із’їв він тую проскурку, сів та й поїхав, і двоє собак за їм біжить.

Йде він та й йде – аж надвечір знов бачить: хатка у лісі. Він у хату – і тут дід і баба си­дять.

—    Пустіть, – каже він до їх, – люде добрі, переночувати! Тільки як мені встерегтися, щоб мене залізний вовк не догнав?

—    Не бійся, – кажуть, – у нас є собачка Ба­рій, то той його за дванадцять миль почує.

Ліг він спати, аж над ранком уже Барій і дає знати, що залізний вовк біжить.

От вони зараз його розбудили.

—    Пора вже, – кажуть, – тобі тікати.

І дали йому й цього собачку, і дали гречану проскурку на дорогу. Із’їв він ту проскурку, сів та й поїхав.

От вже він має собі троє собак, і всі вони за їм біжать.

Йде він та йде – аж увечері бачить: хатка. Він у ту хатку – нема нікого. Він ліг собі спа­ти, і собаки полягали: Чутко на сінному поро­зі, Важко на хатньому, а Барій у хаті коло йо­го. Коли ж надбігає залізний вовк. От Чутко зараз і дав знати, що він біжить, а Важко ки­нувся на його, а Барій як скочив, так того вов­ка і розірвали.

От тоді вже він забрав своїх собак, сів та й поїхав собі додому.

Рубрика: вовк, про тварин, собака.



Додати в закладки