Наверх ↑
 

Козаки і Смерть

Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже:
— Ой братику, біда! Смерть іде!
А воно, бачите, в степу так здалека видно.
— Ну, то що? – каже той.
— Та вона ж нас постинає! Тікаймо?
— Е, ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!

— Чи так, то й так!
Сидять. Надійшла Смерть і каже:
— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спітка¬ла. Годі вам гуляти та розкошувати, у шов¬кових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас із світу зжену, косою голови постинаю!
— Стинай, – каже один козак, – на то твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!
— Ну, – каже Смерть, – коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, – як пішов од його дух та дим, то Смерть аж набік одійшла.
— Оце, – каже, – який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?
— Та що ж, – каже козак, – так мені суджено!
Як розійшовся дим та дух, Смерть знов приступила.
— Ну, – каже, – покурив, тепер я вас обох постинаю!
— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! – каже другий козак. – Дозволь мені перед смертю та баки понюхати!
— Нюхай, – каже, – та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести Смерть, щоб вона понюхала!..
Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.
— А що ж воно, добре? – питає Смерть.
— Та як кому! – каже ковак.
— Ану, дай спробувати! – просить Смерть.
— На, милостива пані!
Як нюхнула Смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона – аж косу впустила!
— Цур же йому, – каже, – яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!
— Отак, як бачиш! – каже козак. – Прий¬маю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, – бог його зна! Мушу терпіти!..
— А! – каже Смерть. – Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука – вмерти, а от ти чхай іще п’ятдесят літ!
От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті.

Рубрика: козак.



Додати в закладки