Наверх ↑
 

Три бажання

Був собі дід і баба і дуже бідно жили. Ні з’їсти, ні спити, як люди – завжди голодні і холодні, а до праці сили не мали. Сиділи та сумували та в віконце позирали, що їм принесе людська ласка. А як світ не без добрих людей, то вони хоч і сиділи ввесь тиждень напівголодні, але ж у неділю не було ще кого ховати… Бо ще не було того дива, щоб у селі умер хто з голоду! То вже хіба в місті таке часом трапляється…

Ото прийшла до них раз хитруща баба, а вона була чарівниця. Вони, чим мали, поділилися з нею, та ще й добрим словом прийняли і переночувати дали.

– За те, що ви мене не вигнали серед ночі з хати і останнім шматком поділилися, я вам хочу подякувати, – каже вона на прощання. – Я собі піду, а ви загадуйте три рази те, чого ви собі бажаєте, і кожне ваше бажання в мент збудеться. Будете ви до кінця життя свого мене згадувати!

Та й пішла. Сіли старі за столом і почали думати, що б їм таке загадати, щоб їхнє життя, таке злиденне та убоге, зробилося враз сите і розкішне? Поки баба сиділа та міркувала, чого б їй забажати в першу чергу, якого чуда, дід, дуже голодний, сказав приказуючи:

– Перш за все хочу печеної ковбаси величезний шматок!

Аж ось дивиться, з комина спускається кільце ковбаси завбільшки з мотовило… Та такої рум’яної, аж дух приємний пішов по хаті… Баба гля нула і позеленіла від злості на таке мізерне, нік чемне дідове бажання. У неї-бо в голові вже склалися інші: щоб вернути собі молодість, здобути багатства, великі скарби!.. А тут дід вихопився зі своєю ковбасою, як циган на торг з козою або як дурень зі ступою, і запросив нанівець одне бажання! Не могла бабина душа цього стерпіти.

– А бодай же тобі, йолопе, тая ковбаса та до носа приросла! – вибухнула вона, запалившись гнівом до дідової необачності.

І що ж? Вмить одну та ковбаса з комина та до дідового носа – цоп! – і приросла, мов там і вікувала.
Дивляться тоді вони одно на другого. Що за оказія? Що сталося!..

Дід, що завжди такий пристойний здавався бабі, неначе і не старий ще, хоч і з сивою бородою, тепер з ковбасою біля носа – то ж чиста малпа, проява, страхопуд якийсь, що й дивитись гидко, не те що! Сидять обоє і плачуть, що їм тепер робить?

— Ще тільки одне маємо бажання, – каже дід крізь сльози.

— Тільки одне! – каже баба. – Будемо вже тепер загадувати обоє разом.

— А будемо, – каже дід.

— Так, щоб же ота ковбаса та від носа відпала!

Сказали, а та ковбаса, хто знає, де й ділась, неначе її язиком злизало! Отут-то вони з тієї досади почали сваритись та докоряти одно одному, хто винен, чого раніш між ними ніколи не траплялось…

Рубрика: баба, дід.



Додати в закладки