Наверх ↑
 

Ківш лиха

У багатого батька був один син, а батько нажив худобу не абияк, а таки чесно: багато поту вилилося з його, багато крові зіпсувалося, поки заблищали у його в кишені червінці. Синові про те байдуже: він виріс серед червінців, то йому вони не дорогі були. Як дасть батько, то він так і сіє грішми, як половою, аж слід його сяє. Дививсь-дививсь на це батько – і гірко йому було, що син робити не хоче, а його зароблене добро так нехтує. Уже й казав, і вмовляв – нічого не вдіє. Ото й надумавсь батько. Пішли якось батько з сином до річки, посідали, балакають. Іде якийсь чоловік і несе горобця встреленого. І заманулося синові нащось того горобця купити – зараз і вийма золотого.

Дай мені! – каже батько.

Син дає. Батько заміривсь рукою стиха на річку, наче хоче золотого кинути, а син і байдуже. Батько вдруге заміривсь. Син нічого. Узяв батько та й кинув у воду червінця. Син навіть і не спитавсь у батька, нащо то й до чого, а зараз поліз у кишеню та й вийняв другого червінця. Батько баче, що лиха година, та й каже синові:

Ось віддай мені капшук з грішми.

Сян дає. Тоді батько знов:

Іди ж ти, – каже, – як оце ти єсть, та зароби червінця! Як заробиш, отоді приходь і поживеш мою худобу, а то господь з тобою – краще я на сиріт віддам…

Син аж засміявся:

Піду, – каже. А собі дума: «От розумний батько – чи диво то червінця заробити!»

От і пішов він; ішов він чи довго, чи ні, та й замислився: «Що ж я робити вмію? Письма я знаю!» От і пішов він скрізь по городу шукати роботи письменської. Та куди не поткнеться – скрізь не треба. А тут уже й їсти хочеться. Продав він кожушинку – ходе у легенькому, а вже холодна осінь. Прийшов у бакалійницю, проситься у крамарчуки, у прикажчики. Питаються в його:

Де ж ви були? Що знаєте?

Я. – каже, – жив біля батька, був коло хліборобства…

Та й тільки? – кажуть йому. – Не треба нам таких. Узять вас хіба за хлопця-попихача, так ви більше із’їсте, ніж зробите.

Що його робити? А тут холодно, а тут їсти хочеться!.. Пішов він до Дніпра – там пароходів та всяких суден без ліку стоїть. Нічого робити – найнявся він лантухи тягати. Так, як лозинка од вітру, гнувся він під тими лантухами важкими, ноги трусились, горіли. Увечері з незвички як упав на вулиці, так і заснув.

Був би замерз, та солдат-поліціянт побачив, до поліції одвіз: думав, що п’яний.

Другого дня те ж, третього, четвертого – усе те ж. Він уже й недоїда, й недопива, щоб більше грошей зоставалося, а ще далеко до золотого, бо й рлата мала, і сили в його небагато.

Робить – і так усю осінь і зиму проробив. І вже повесні зібралося у його стільки грошенят, що виміняв він за їх золотого. Тоді йде до батька. Прийшов, аж батько стоїть біля млина, саме біля річки.

Здорові, тату!

Здоров, синку, – каже батько. – Ну, синку, приніс?

Лізе син у кишеню та потихеньку, вийма щось заверчене у ганчірочку, а потім ще й у папірець, – еге, червінець, та й боїться давати батькові.

Узяв батько, повертів того золотого в руках та як заміриться на річку… Син як ухопить батька обома руками за руку, як крикне:

Ой батеньку, батеньку!

А сам як не свій.

Тоді батько засміявся та й каже:

Ну, тепер я бачу, що ти знаєш, почому ківш лиха, як достається червінець. Отепер ти мені син і моя худоба буде тобі.

І з того часу син годі вже гроші розкидати – такий працьовитий та хазяйновитий зробився.

Рубрика: діти, чоловік.



Додати в закладки