Наверх ↑
 

Семиліточка

Десь на Десні у десятому царстві, у іншому государстві був собі чоловік да жінка, да не було в їх дітей. От бог дав їм дитину: найшлась дівчина. Вони живуть у лісі – дак далеко їхать хрестить; дак вони дали ім’я Семиліточка, що не було сім літ у них дітей.

Загадують, щоб у громаду ішов чоловік той слухать, що громада скаже. От чоловіки там говорять…

З громади один багатир говорить, каже, що «у мене-то, братці, – чи видано? – да поїли миші леміш; устромив у стріху, да проїли миші».

А тії кажуть:

— Правда!

От той чоловік, що дочка Семиліточка, прийшов додому; він був убогий. Да так і говорить Семиліточці:

— Чи тому правда?

А вона каже:

— Неправда! Не можна, щоб миші поїли заділо; іржа поїсть нероботне залізо.

От пішов той чоловік у другу неділю у громаду та й каже, що дочка сказала; дак роздумались, шо то правда.

— Спитай, тату, а що в світі прудче, а що в світі ситче, а що у світі миліше?

Один каже:

— У мене пара собак хортових самих хутчих.

А другий каже:

— У мене пара кабанів самих ситих.

Третій каже:

— У мене дочка сама миліша.

Він прийшов да й говорить дочці, а вона каже:

— Іди ж, тату, та й кажи, що ваша неправда: нема прудчого за очі, вони зобачуть і за гаєм, і воду; кінь не перебіжить і птиця ие перелетить, а очима угледиш скоріше. Нема ситнішого над землю: наситить і хлібом, і травою, і водою; а нема най милішого над сон: хоть нехай і золото, хоть які на питки, які наїдки, а не спавши день-двое-троє, сон зможе, – заснеш.

Пішов, сказав чоловік громаді; роздумалась громада, що правда сьому. От пан питав:

— Хто се у тебе так говорить?

— У мене дочка Семиліточка.

А пан каже:

— Коли ж вона така, то на ж тобі півкопи печених яєць куриних да неси їй; нехай вона посадить квочку, щоб квочка вивела курчата, щоб к світу поросли ті курчата і мені на страву постигли.

От той батько іде й плаче. А от вона каже:

— Чого ж ви, тату, плачете? Сідайте, яйця тії беріть да вечеряйте.

А вранці устав той батько, а дочка каже:

— Ідіть же до пана – нехай пан отой ліс вируба, да нехай пні викопа, да нехай той шпиль (гора крута) виоре, да нехай насів проса, да щоб просо уродило, да щоб пожав і помолотив, і потовк до світа, щоб було пшоно курчата годувать.

Дак пан сказав:

— Де ж так можна, щоб до світа ліс вирубати, пні викопати, шпиль виорати, проса насіяти, пожать і звозить, і помолотить, і потовкти, – не можна за ніч.

То чоловік каже:

— Де ж таки, пане, щоб із печених яєць курча¬та вивести, і щоб вони поросли, і щоб на страву були – не можна так, пане.

От він тоді каже:

— Ну, того не можна і того не можна; нехай же вона прийде до мене у гості, хоть побачу – яка.

Ось іде той чоловік додому та й плаче. Вона його стрічає:

— Чого ти, – каже, – тату, плачеш?

— Як же мені не плакать, що пан ізвелів, щоб ти була у гості, нехай я побачу – яка. Да щоб так, щоб ішла і їхала, щоб гола і в сорочці, і щоб з гостинцем і без гостинця.

От вона каже:

— Не плач, тату І їди в ліс да злови зайця і перепелицю, да пійми козу, да шукай ятера (що рибу ловлять).

Дяк вона сорочку скинула, а той ятер наділа на себе, узяла зайця під руку, під другу перепелицю, одну ногу підняла на козу – так присіла, нібито іхати, а другою стрибає і говорить:

— Іди ж, тату, нехай вже пан прибирається, буду у гості. Нехай двері поодчиняє, вікна поодсував, ворота поодчиняє і щоб столи понастилав, і щоб все приготовив для мене – страву, на питки, заїдки, – що буду у гості.

Чоловік той пішов попереду, сказав. От пан той прибравсь і дожидає. От вона іде і їде.

Пан собак велів поодпускать, хортів, щоб її порвали, так вона тільки увійшла у двір, зайця пустила,— так собаки усі за зайцем, а вона просто іде до пана.

От він бачить, що вона іде і їде; гляне – так вона гола і в сорочці — бач, ятер з прядива виплетеннй ріденько, дак тіло видно.

Дак вона каже:

— Здорові були, пане, прошу, нате ж вам гостинця!

Да дає панові з рук перепелицю, а він на неї удививсь, а перепелиця з рук його у вікно вилетіла: був гостинець і нема. От він там по покоях сідає, то ходить; що вже як він сказав, то вона зробила, що вже не панська правда, а Семилітчина. Водить її всюди да й каже: се така страва, а се така страва, а се знов така страва; се дорога, а се теж дорога. А хліба нема. Ось вона ходить да й каже:

— І се, пане, добре, і се добре, да до хліба.

Так він роздумавсь: хоть що їсти, а як хліба не поїсти, то голодеи. Положили хліба. Каже пан:

— Сідай обідать.

Вона й сіла. Коли йде два чоловіки до пана судитися. От він устав та й питає:

— За чим ви?

Один каже:

— До вашої милості – розсудіть нас. Поїхали ми в ярмарок, дак моя кобила, а того чоловіка віз.

Той чоловік каже:

— Мій віз, пане.

— Ми кобилу випрягли, у ярмарку прив’язали до воза, дали їсти, самі пішли на базар купувати; коли ідемо – аж уже лошатко єсть – нам бог дав. От той чоловік: «Мій віз привів лоша, що лоша під візом, під колесо мордочкою товче», що, бач сліпе. А я кажу:

— Е, ні! Брешеш, то моя кобила привела лоша. Да й побились, за чуби тягалися. Так пан спитав:

— А де лоша було?

Той каже:

Під возом, пане, було.

— Дак і віз же і лоша привів, а не кобила, коли під возом було.

Хотіли вже люди йти, а Семиліточка сидить да слухає да й каже:

— То як у мого батька да був гай на шпилі, а вони той гай вирубали, пні викопали, виорали да насіяли проса, да уродило таке хороше просо, таке хороше! Так унадилась риба-щука да линь, да й виїли просо.

А другі були тут пани, сидять да се чують да кажуть:

— Не можна сьому статься, щоб риба до проса ходила їсти.

А вона каже:

— Не можна сього, панове, статься, щоб віз да лоша привів: дерево зрубане і отесане, да ще б то з себе плід викинуло, – не можна.

От так пан вже побачив, що вона розумніша, дав їй півпанства, да стала вона вже у його розсуджувать людей; ото пан такий був, що не розсудить і людей.

Рубрика: бідний, діти, жінка, чоловік.



Додати в закладки