This page is hosted for free by zzz.com.ua, if you are owner of this page, you can remove this message and gain access to many additional features by upgrading your hosting to PRO or VIP for just 32.50 UAH.
Наверх ↑
 

Летючий корабель

Були собі дід та баба, а в них було три сини: два розумні, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він знай на печі у просі сидить, в чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він голодує.
Аж ось прийшла чутка, що так і так: прибув такий царський указ, щоб зібралися до царя на обід, і хто збудує такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає.

Розумні брати й радяться:
— Піти б то, може, нам, де наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та в матері:
— Підемо ми, — кажуть, — до царя на обід: вагубити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє… Ні!
— Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
Старі, — нічого робити, — взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала, — пішли вони.
А дурень сидить на печі та й собі проситься:
— Піду і я туди, куди брати пішли!
— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати. — Там тебе й вовки з’їдять!
— Ні, — каже, — не з’їдять, піду!
Старі з нього спершу сміялись, а то давай лая¬ти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, — та й кажуть:
— Ну йди, та щоб ти вже й не вертався, й щоб не признавався, що ти наш син.
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води й випровадила його а дому. Він і пішов.
Іде та йде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до пояса.
— Здорові, діду!
— Здоров, сину!
— Куди йдете, діду?
А той каже:
— Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
— До царя на обід.
— Хіба ти, — питає дід, — умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
— Ні,— каже, — не вмію!
— То й чого ж ти йдеш?
— А бог його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може, там де й моє щастя закотилося.
— Сідай же, — каже дід, — та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі.
— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
— Нічого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких: сказано, як у панів.
— Ну, що ж, — каже дід, — як його, не пивши, полуднувати? Чи немає там у тебе в торбі горілки?
— Де б то вона в мене взялась? Є тільки води пляшка!
— Виймай! — каже.
Він вийняв, покуштував — аж там така гарна горілка стала!
— От бач, — каже дід, — як бог дурнів жалує!
От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько,
подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже:
— Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева, та перехрестися тричі й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді, — каже, — тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.
Дурень подякував дідові і розпрощався: дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цокнув сокирою, упав ниць та й заснув.
Спав, спав… Коли це за який там час чує — хтось його будить.
— Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!
Дурень прокинувсь, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались — тільки летіти! От він, недовго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів… Як полетів та й полетів — нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться дурень: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Що ви робите?
— Слухаю, — каже, — чи вже позбирались до царя на обід люди.
— А хіба ви туди йдете?
— Туди.
— Сідайте зо мною, я вас підвезу.
Той сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Чого ви на одній нозі скачете?
— А того, — каже, — що коли б я відв’язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я, — каже, — не хочу…
— Куди ж ви йдете?
— До царя на обід.
— Сідайте з нами.
— Добре.
Той сів, знову полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і прицілюється з лука, а ніде ие видно ні птиці, нічого.
Дурень і крикнув:
— Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
— Де ж ви її бачите?
— Ет, — каже, — там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
— Сідайте з нами!
Він і сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повний мішок хліба.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви йдете?
— Іду, — каже, — добувати на обід хліба.
— Та в вас і так повен мішок!
— Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.
— Сідайте з нами!
— Добре!
Сів і той. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Чого ж ви тут ходите?
— Пити, — каже, — хочеться, та ніяк води не знайду.
— Таж перед вами цілісіньке озеро, чому ж ви не п’єте?
— Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
— Так сідайте з нами!
— Добре!
Він сів, полетіли.
Летіли-летіли, коли глянули: аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
— Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
— У село, — каже.
— Ото! Хіба в селі нема соломи?
— Є, — говорить, — та не така!
— А хіба це яка?
— А така, — каже, — що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.
— Сідайте з нами!
Той сів, і полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви дрова несете?
— У ліс.
— Ото! Хіба ж у лісі нема дров?
— Чому нема? Є, — говорить, — та не такі.
— А які ж?
— Там, — каже, — прості, а це такі, що як тільки розкидати їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!
— Сідайте з нами!
І той згодився, сів, та й полетіли.
Чи довго вони летіли, чи не довго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду та горілки повикочувані — пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, — сказано, — півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани, і багаті, і старці убогі. Як на ярмарку.
Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно — аж хтось прилетів на золотім кораблі. Він лакеєві й каже:
— Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!
Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
— Якась, — каже, — мужва обідрана!
Цар не вірить:
— Як, — каже, — можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли? Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
— Хто, — питає, — тут на цім кораблі прилетів?
Дурень виступив:
— Я! — каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого холопа віддав!» Що ж його робити? І давай йому загадки загадувати.
— Піди, — каже на лакея, — скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки люди пообідають, то не то що царівни не віддам, а оце меч — а йому голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, що припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив:
— Чому ти, — питає, — не їси?
— Де вже мені їсти! І в пельку не йде.
І розказав — так і так:
— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої і цілющої… Як же я її добуду?
— Не журись! Я тобі дістану!
— Ну, гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ, а він уже давно знає, як і що.
— Скажи, — говорить, — що принесу!
От лакей і пішов.
А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув,— так в одну мить і набрав води живущої і цілющої.
Набрав, утомивсь.
«Ще, — думає, — поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.
Слухало взяв, приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав.
— Не журись! — каже. — Під млином спить, вражий син.
— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень. — Як би його збудити?
А Стрілець каже:
— Не бійся: я збуджу!
От як нап’яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли… Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку: як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді, каже, віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то от мій меч -— а його голова з плеч!
Слухало й підслухав та й розказав дурневі.
— Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! — каже дурень.
Та й знову зажурився — аж плаче.
А Об’їдайло й каже:
— Не плач, я за вас усіх поїм, і ще буде й мало.
Приходить лакей: так і так.
— Добре, — каже, — нехай дають.
От нажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить:
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трошки
дали!..
Цар бачить, що нічого не вдіє, — знову загадав загадку, щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип’є — мій меч — його голова з плеч!
Слухало підслухав — розказав; дурень плаче.
— Не плач! — каже Обпив ай л о. — Я, — каже, — сам вип’ю, ще й мало буде.
От викотили їм по сорок сорокових кухлів води й вина.
Обпивайло як узяв пити, все до каплі видув ще й підсміюється.
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трохи — ще б випив.
Цар бачить, що нічого з ним не вдіє, та й думав: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину занапастить!» От і посилає до дурня лакея:
— Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: сТам він, сякий-такий, і зажариться!» Грубник натопив баню — так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!
Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідком іде Морозько з соломою. Тільки що увійшли в баню, аж там такий жар, що не можна видержати. Морозько розкинув солому — й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють баню, думають — тільки з нього попілець зостався, — аж він лежить на печі; вони його й збудили:
— Оце, — каже, — як я міцно спав!
Та й пішов із бані.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топ¬лено. Цар засмутився дуже, що його робити? Думав-думав, думав-думав…
— Ну, — каже, — як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от мій меч — йому голова з плеч!
А сам думає: «Де-таки вже простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..» От і дав наказ.
Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:
— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
— Ой виручіть, братця! Виручали не один раз із біди і тепер виручіть! А то — пропав я на світі!..
— Не плач, — каже той, що ніс дрова, — я тебе виручу.
Приходить слуга:
— Казав наш, — каже, — цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді — твоя царівна!
— Добре, зроблю! — каже дурень. — Тільки, — каже, — скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав він ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось, господи! На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Він питає:
— Що там так рано грає?
— То, — кажуть, — той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і звелів його покликати до себе.
Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє — шапочка золота, а сам такий гарний, що й не
сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, а за ним старшина… Підступив під дворець:
— Стій! — крикнув.
Військо у лаву стало — як перемите! Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:
— Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.

Рубрика: баба, дід, діти, парубок, щастя.