Наверх ↑
 

Нещасний Данило

Був собі Нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив — усе, що не заробить, так як за водою і піде — нічого в нього нема. От і найнявся він до чоловіка.
— Посійте мені десятину пшениці, то я вам послужу год.
Став він служить, стала його пшениця сходить, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос, хазяйська — в колос, а його вже й поспіла.

— Ну, — каже, — завтра піду скосю, то це мені і буде.
Коли се вночі набігла туча, як ударив град — вибило пшеницю.
Пішов він, плаче.
— Піду, — каже, — ще де в другім місці наймусь, то бог погодить.
Приходить до другого хазяїна.
— Візьміть мене, — каже, — в год, я вам хоть он за те поганеньке лоша служить буду.
Став він служить, стало те лоша поправляться, така з нього путня коняка вийшла! «Оце, — дума, — дослужу та й поїду».
Коли се в ночі набігли вовки і розірвали.
Плаче він:
— Піду ще де наймусь.
Приходе ще до чоловіка, а у того чоловіка та на могилі камінь лежав. Хто його зна, де він і взявся, може, його ніхто і не рушив одвіку.
— Наймусь я, — каже, — до вас за цей камінь.
Став він служить, став той камінь міняться,
стали по ньому різні цвіта: один бік червоний, другий — срібний, третій — золотий.
— Ну, — каже, — камінь вже нікуди не дінеться.
Коли се завтра так йому строк, а щось прийшло і стягло той камінь… Плаче він, жаліється, що от стільки служив, нічого йому бог не дає.
— Що ж, — кажуть, — як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.
Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:
— Роби, — каже, — що буде, подивлюсь, який ти нещасний.
От дивиться цар, що Данило, що не зробе, то лучче його не буде, та й кае йому:
— Що ж, ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.
Взяв насипав три бочки: одну — золота, другу — вугілля, а третю — піску і кае:
— Як угадаєш, де золото, буть тобі царем, а як вугілля — буть тобі ковалем, а як де пісок, то і вправду ти нещасний. Дам я тобі коня і зброю, і щь ти з мого царства.
От ходив він, ходив, лапав, лапав…
— Ось, — каже, — золото.
Розбили, аж пісок.
— Ну, — каже цар, — вправду ти безщасний. Їдь з мого царства, мені таких не треба.
Дав йому орудіє, зброю, козацьку всю одежу, він і поїхав.
їде він день, їде і другий — нема ні йому, ні коню їсти. їде третій день — бачить: стіг сіна стоїть.
— Це, — каже, — хоть не мені, так коню буде.
Став до стога під’їздить — він і зайнявсь. Плаче
Данило, тільки чує — щось кричить зі стога:
— Рятуй мене, бо згорю!
— Як же я тебе, — каже, — рятуватиму, що я і сам не приступлюсь.
— А ти, — каже, — подай своє орудіє, я вхватюсь, а ти і витягнеш.
Подав він туди орудіє і витяг таку здоровенну гадюку.
«Таке!» — дума.
А вона йому і каже:
— Коли ти мене витяг, то одправ і додому.
— Як же я тебе одправлю?
— Бери мене, — каже, — на коня, та куди я буду головку хилить, туди і верни.
От хиле вона головку, а він поверта. їхали, їхали і приїхали до такого дворища, що любо й подивиться.
Злізла вона і кае:
— Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.
Сказала і полізла під ворота.
Стояв він, стояв. Ждав, ждав, плаче, а тут і вона виходе такою розубраною, красивою баринею, одчиня ворота:
— Веди, — каже, — коня та закусиш і спочинеш.
Пішли в двір, а посеред двора дві кринички. Набрала вона з одноєї стаканчик води, поставила, сипнула жменю вівса.
— Став, — каже, — коня.
«Таке, — дума, — три дні ми не їли, не пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала».
Пішли в горницю, вона і йому шматочок булочки і стаканчик води поставила.
— Що ж мені тут їсти?
Коли гляне в вікно — овес і вода цілі, а кінь уже наїдається.
Гризнув він булочки, хлебнув води — уже наїдається, а все ціле.
— Що, — каже, — наївся?
— Спасибі, вже.
— Ну, лягай же спочинь.
Встає він на другий день, вона йому і кае:
— Кинь ти мені своє орудіє, коня і одежу, а я тобі дам свою.
Дає йому сорочку і орудіє.
— Це, — каже, — таке орудіє, що скільки б сили не було, як махнеш, якого не дістанеш, то той тільки в живих буде, а сорочка така, що тебе, як надінеш, ніщо не візьме. І їдь ти до такого-то трахтиря, там тобі об’являть, що їхній цар визива богатиря, то як поїдеш до йото і женишся, то жінці тій до семи год правди не кажи.
От простились, він і поїхав.
Приїжджа до трахтиря, його розпитують, що та відкіля. Як узнали, що з чужої землі, і кажуть йому:
— Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбиться, а виклика богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав і його до
смерті догодував.
Показали йому, куди їхать, — він і поїхав.
Доступив до царя:
— Так, — каже, — і так, можу я цю чужу землю одбить, дайте мені тільки двох козаків, як що случиться, щоб звістили.
Виїхав він з козаками в поле.
— Лягайте, — каже, — спіть, а я постережу.
Тільки ті поснули, біжить чужа земля.
— Звертай! — кричить.
— Ні, — каже, — звертай ти.
Чужа земля як зачала кулями кидать, як зачала кидать, чисто тих козаків покрила.
Він тоді як махне своїм орудієм,— яких тільки не достав, то ті і живі остались.
Одбив. Ото раді йому такі всі, одгуляли весілля. Сів він на царство і живе собі.
А та чужа земля давай до царівни підшанцьовуватись:
— Що ти пішла за такого, що хто його зна і відки він, а ми все ж царі. Ти взнай, чим він орудує, то ми його стребим, а тебе заберем.
Вона і давай його випитувать.
— Що ж, — каже, — вся сила (моя) от в сих перчатках.
Вона їх з його сонного зняла та й оддала їм (ворогам).
От виїжджа він на охоту, воїш (вороги) перестріли його — давай тими перчатками махать, а він як махнув своїм орудієм — котрих побив, а тих привів і в темницю посадив.
Вона знов до його:
— Де та й де ваша сила?
— Сила моя, — каже, — в оцих сапогах.
Вона і чоботи зняла… і оддала.
Виїхали вороги проти нього. Він таки котрих побив, а котрих забрав та в темницю посадив.
Та вже в третій раз признався:
— Сила моя, — каже, — в сьому орудію, та на мені сорочка така, що мене ніщо не візьме.
Давай вона його улещати.
— Ви б,— каже,— в баню сходили та змились, мій батюшка завжди так робив.
Він і піддавсь.
Тільки що роздягся, вона і підмінила його орудіє і сорочку та й оддала тим (ворогам).
Виходе він з бані, тут його взяли посікли, порубали, склали в мішок, положили на коня і пустили.
От кінь ходив-ходив, блудив-блудив, та згадав старе місце, де жив, та й прибивсь до свого дворища.
А та його добродітелька побачила та й кае:
— Е, — каже, — щось уже Данилові заподіялось.
Зараз взяла його, перебрала, перечистила, зложила, з одного колодязя набрала цілющої води, а з другого живлющою покропила — він і ожив.
— А що, — каже, — я ж тобі казала, не кажи до семи год жінці правди, — не послухав.
Він уже стоїть та мовчить.
— Ну, — каже, — перепочинь, та я тобі ще щось друге дам.
На другий день дає йому вона ретязь і приказує:
— Дивись, їдь же до того трахтиря, де і вперше був. Та як станеш вранці вмиваться, проси (трахтирщика), щоб він бив тебе цим ретязем якдуж подовж спини. Як тільки ти води хлюпнеш, то знову будеш у жінки. Та тепер їй уже нічого не кажи.
От поїхав він до того самого трахтирщика, переночував, як став вмиваться і просе:
— Як хлюпну я, хазяїне, в перший раз води, то бийте мене цим ретязем подовж спини скільки сили.
От хлюпнув він, той як учеше його по спині, він і перекинувсь конем, та таким конем, що любо й подивиться. Хазяїн так рад, так рад: «От, — дума, — одного привів, а другим сам став».
Зараз на ярмарок, став продавать, а цар і побачив.
— Продай, — каже, — що тобі дать?
— Та давайте п’ять тисяч.
Цар вийняв гроші, взяв і оддав. Приходе в дворець, хвалиться:
— Піди, душенько, подивись, яку я ето лошадь укупив.
Пішла вона. Як глянула:
— Е, — каже, — це моя погибель. Треба його зарізати.
— Що ти, душенько,— як можна?
— Ні, заріж та й заріж!
Стали готовить ножі, сокири, а дівчинка прибігла, обніма його та й кае:
— Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різать.
А він до неї і гиготить:
— Ти, — каже, — дивись, де перша крапля крові упаде, то візьми ту краплю і закопай у саду.
Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував : понесла в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня! Один лист срібний, другий золотий, третій ще який — все різні.
Пішов раз цар у сад, угледів ту вишню, любує її та хвалиться цариці:
— Подивись, яка у нас в саду вишня хороша. Хтозна, коли і виросла.
Та як глянула:
— Е, — каже, — це моя погибель. Треба її зрубать.
— Що ти, як можна, сама лучча в саду краса та зрубать?
В одно:
— Зрубай!
Стали готуватись, а дівчинка прибігла та:
— Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша. З коня вродилась, та будуть тебе завтра рубать.
— А ти, — каже, — дивись, де перша тріска впаде, то візьми і пусти на воду.
Зрубали вишню, дівчинка все зробила, як він казав, пустила трісочку — і такий з неї селезень виливсь, що любо й подивитись.
От пішов цар на охоту, як побачив, а він так гам до рук і йде! Цар одежу з себе, в воду — і поплив за ним. Той далі — та й мане.
Та манув, манув, як одвів од берега, тоді як
схватиться, упав на березі, перекинувся чоловіком, надів свою одежу, а то Данилова одежа і була.
— А пливи, — каже, — сюди.
Приплив той, він (Данило) його вбив, пішов у дворець.
— А де тут така-то дівчина?
Показали йому.
— Ну, – каже, – ти мене вдруге на світ родила!
Та й став з нею жить, а свою жінку до хвоста коня прив’язав і розметав.

Рубрика: вовк, чоловік.



Додати в закладки