This page is hosted for free by zzz.com.ua, if you are owner of this page, you can remove this message and gain access to many additional features by upgrading your hosting to PRO or VIP for just 32.50 UAH.
Наверх ↑
 

Нещасний Данило

Був собі Нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив — усе, що не заробить, так як за водою і піде — нічого в нього нема. От і найнявся він до чоловіка.
— Посійте мені десятину пшениці, то я вам послужу год.
Став він служить, стала його пшениця сходить, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос, хазяйська — в колос, а його вже й поспіла.

— Ну, — каже, — завтра піду скосю, то це мені і буде.
Коли се вночі набігла туча, як ударив град — вибило пшеницю.
Пішов він, плаче.
— Піду, — каже, — ще де в другім місці наймусь, то бог погодить.
Приходить до другого хазяїна.
— Візьміть мене, — каже, — в год, я вам хоть он за те поганеньке лоша служить буду.
Став він служить, стало те лоша поправляться, така з нього путня коняка вийшла! «Оце, — дума, — дослужу та й поїду».
Коли се в ночі набігли вовки і розірвали.
Плаче він:
— Піду ще де наймусь.
Приходе ще до чоловіка, а у того чоловіка та на могилі камінь лежав. Хто його зна, де він і взявся, може, його ніхто і не рушив одвіку.
— Наймусь я, — каже, — до вас за цей камінь.
Став він служить, став той камінь міняться,
стали по ньому різні цвіта: один бік червоний, другий — срібний, третій — золотий.
— Ну, — каже, — камінь вже нікуди не дінеться.
Коли се завтра так йому строк, а щось прийшло і стягло той камінь… Плаче він, жаліється, що от стільки служив, нічого йому бог не дає.
— Що ж, — кажуть, — як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.
Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:
— Роби, — каже, — що буде, подивлюсь, який ти нещасний.
От дивиться цар, що Данило, що не зробе, то лучче його не буде, та й кае йому:
— Що ж, ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.
Взяв насипав три бочки: одну — золота, другу — вугілля, а третю — піску і кае:
— Як угадаєш, де золото, буть тобі царем, а як вугілля — буть тобі ковалем, а як де пісок, то і вправду ти нещасний. Дам я тобі коня і зброю, і щь ти з мого царства.
От ходив він, ходив, лапав, лапав…
— Ось, — каже, — золото.
Розбили, аж пісок.
— Ну, — каже цар, — вправду ти безщасний. Їдь з мого царства, мені таких не треба.
Дав йому орудіє, зброю, козацьку всю одежу, він і поїхав.
їде він день, їде і другий — нема ні йому, ні коню їсти. їде третій день — бачить: стіг сіна стоїть.
— Це, — каже, — хоть не мені, так коню буде.
Став до стога під’їздить — він і зайнявсь. Плаче
Данило, тільки чує — щось кричить зі стога:
— Рятуй мене, бо згорю!
— Як же я тебе, — каже, — рятуватиму, що я і сам не приступлюсь.
— А ти, — каже, — подай своє орудіє, я вхватюсь, а ти і витягнеш.
Подав він туди орудіє і витяг таку здоровенну гадюку.
«Таке!» — дума.
А вона йому і каже:
— Коли ти мене витяг, то одправ і додому.
— Як же я тебе одправлю?
— Бери мене, — каже, — на коня, та куди я буду головку хилить, туди і верни.
От хиле вона головку, а він поверта. їхали, їхали і приїхали до такого дворища, що любо й подивиться.
Злізла вона і кае:
— Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.
Сказала і полізла під ворота.
Стояв він, стояв. Ждав, ждав, плаче, а тут і вона виходе такою розубраною, красивою баринею, одчиня ворота:
— Веди, — каже, — коня та закусиш і спочинеш.
Пішли в двір, а посеред двора дві кринички. Набрала вона з одноєї стаканчик води, поставила, сипнула жменю вівса.
— Став, — каже, — коня.
«Таке, — дума, — три дні ми не їли, не пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала».
Пішли в горницю, вона і йому шматочок булочки і стаканчик води поставила.
— Що ж мені тут їсти?
Коли гляне в вікно — овес і вода цілі, а кінь уже наїдається.
Гризнув він булочки, хлебнув води — уже наїдається, а все ціле.
— Що, — каже, — наївся?
— Спасибі, вже.
— Ну, лягай же спочинь.
Встає він на другий день, вона йому і кае:
— Кинь ти мені своє орудіє, коня і одежу, а я тобі дам свою.
Дає йому сорочку і орудіє.
— Це, — каже, — таке орудіє, що скільки б сили не було, як махнеш, якого не дістанеш, то той тільки в живих буде, а сорочка така, що тебе, як надінеш, ніщо не візьме. І їдь ти до такого-то трахтиря, там тобі об’являть, що їхній цар визива богатиря, то як поїдеш до йото і женишся, то жінці тій до семи год правди не кажи.
От простились, він і поїхав.
Приїжджа до трахтиря, його розпитують, що та відкіля. Як узнали, що з чужої землі, і кажуть йому:
— Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбиться, а виклика богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав і його до
смерті догодував.
Показали йому, куди їхать, — він і поїхав.
Доступив до царя:
— Так, — каже, — і так, можу я цю чужу землю одбить, дайте мені тільки двох козаків, як що случиться, щоб звістили.
Виїхав він з козаками в поле.
— Лягайте, — каже, — спіть, а я постережу.
Тільки ті поснули, біжить чужа земля.
— Звертай! — кричить.
— Ні, — каже, — звертай ти.
Чужа земля як зачала кулями кидать, як зачала кидать, чисто тих козаків покрила.
Він тоді як махне своїм орудієм,— яких тільки не достав, то ті і живі остались.
Одбив. Ото раді йому такі всі, одгуляли весілля. Сів він на царство і живе собі.
А та чужа земля давай до царівни підшанцьовуватись:
— Що ти пішла за такого, що хто його зна і відки він, а ми все ж царі. Ти взнай, чим він орудує, то ми його стребим, а тебе заберем.
Вона і давай його випитувать.
— Що ж, — каже, — вся сила (моя) от в сих перчатках.
Вона їх з його сонного зняла та й оддала їм (ворогам).
От виїжджа він на охоту, воїш (вороги) перестріли його — давай тими перчатками махать, а він як махнув своїм орудієм — котрих побив, а тих привів і в темницю посадив.
Вона знов до його:
— Де та й де ваша сила?
— Сила моя, — каже, — в оцих сапогах.
Вона і чоботи зняла… і оддала.
Виїхали вороги проти нього. Він таки котрих побив, а котрих забрав та в темницю посадив.
Та вже в третій раз признався:
— Сила моя, — каже, — в сьому орудію, та на мені сорочка така, що мене ніщо не візьме.
Давай вона його улещати.
— Ви б,— каже,— в баню сходили та змились, мій батюшка завжди так робив.
Він і піддавсь.
Тільки що роздягся, вона і підмінила його орудіє і сорочку та й оддала тим (ворогам).
Виходе він з бані, тут його взяли посікли, порубали, склали в мішок, положили на коня і пустили.
От кінь ходив-ходив, блудив-блудив, та згадав старе місце, де жив, та й прибивсь до свого дворища.
А та його добродітелька побачила та й кае:
— Е, — каже, — щось уже Данилові заподіялось.
Зараз взяла його, перебрала, перечистила, зложила, з одного колодязя набрала цілющої води, а з другого живлющою покропила — він і ожив.
— А що, — каже, — я ж тобі казала, не кажи до семи год жінці правди, — не послухав.
Він уже стоїть та мовчить.
— Ну, — каже, — перепочинь, та я тобі ще щось друге дам.
На другий день дає йому вона ретязь і приказує:
— Дивись, їдь же до того трахтиря, де і вперше був. Та як станеш вранці вмиваться, проси (трахтирщика), щоб він бив тебе цим ретязем якдуж подовж спини. Як тільки ти води хлюпнеш, то знову будеш у жінки. Та тепер їй уже нічого не кажи.
От поїхав він до того самого трахтирщика, переночував, як став вмиваться і просе:
— Як хлюпну я, хазяїне, в перший раз води, то бийте мене цим ретязем подовж спини скільки сили.
От хлюпнув він, той як учеше його по спині, він і перекинувсь конем, та таким конем, що любо й подивиться. Хазяїн так рад, так рад: «От, — дума, — одного привів, а другим сам став».
Зараз на ярмарок, став продавать, а цар і побачив.
— Продай, — каже, — що тобі дать?
— Та давайте п’ять тисяч.
Цар вийняв гроші, взяв і оддав. Приходе в дворець, хвалиться:
— Піди, душенько, подивись, яку я ето лошадь укупив.
Пішла вона. Як глянула:
— Е, — каже, — це моя погибель. Треба його зарізати.
— Що ти, душенько,— як можна?
— Ні, заріж та й заріж!
Стали готовить ножі, сокири, а дівчинка прибігла, обніма його та й кае:
— Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різать.
А він до неї і гиготить:
— Ти, — каже, — дивись, де перша крапля крові упаде, то візьми ту краплю і закопай у саду.
Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував : понесла в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня! Один лист срібний, другий золотий, третій ще який — все різні.
Пішов раз цар у сад, угледів ту вишню, любує її та хвалиться цариці:
— Подивись, яка у нас в саду вишня хороша. Хтозна, коли і виросла.
Та як глянула:
— Е, — каже, — це моя погибель. Треба її зрубать.
— Що ти, як можна, сама лучча в саду краса та зрубать?
В одно:
— Зрубай!
Стали готуватись, а дівчинка прибігла та:
— Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша. З коня вродилась, та будуть тебе завтра рубать.
— А ти, — каже, — дивись, де перша тріска впаде, то візьми і пусти на воду.
Зрубали вишню, дівчинка все зробила, як він казав, пустила трісочку — і такий з неї селезень виливсь, що любо й подивитись.
От пішов цар на охоту, як побачив, а він так гам до рук і йде! Цар одежу з себе, в воду — і поплив за ним. Той далі — та й мане.
Та манув, манув, як одвів од берега, тоді як
схватиться, упав на березі, перекинувся чоловіком, надів свою одежу, а то Данилова одежа і була.
— А пливи, — каже, — сюди.
Приплив той, він (Данило) його вбив, пішов у дворець.
— А де тут така-то дівчина?
Показали йому.
— Ну, – каже, – ти мене вдруге на світ родила!
Та й став з нею жить, а свою жінку до хвоста коня прив’язав і розметав.

Рубрика: вовк, чоловік.