Наверх ↑
 

Про запорожців

От які богатирі були — земля не держала! У нього, у того запорожця, сім пудів голова! А вуса у нього такі, що як візьме, було, він їх у руки та як розправить одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і трійка коней з возом проскочила б.

Запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити. Із води могли сухими виходити. Коли треба, уміли на людей і сон насилати, і туман напускати. Уміли і в річки переливатися.

Вони мали у себе такі верцадла1, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що воно у світі робиться. Оце як іти куди в похід, то він, хто там у них був за старшого, чи ватажок який, чи сам кошовий, то він, — кажу, — візьме у руки верцадло, подивиться в нього та й каже:

— Туди не йдім, бо там ляхи ідуть, і туди не йдім, бо там турки або татари заходять, а сюди йдім, бо тут аж нікогісінько нема… То й пройдемо…

…А як вони воювали?

Стануть, було, отут, на Орловій балці, а проти них дванадцять полків виведуть. Так полки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям і байдуже, стоять та сміються.

А це все від того, що вони знаючим народом були.

На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Так вони, як куди їхати, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й їдуть.

Раз були вони у Петербурзі, зайшли у палац, їм стільці подають, а вони посідали долі та й сидять.
Приходить до них Катеринич, дивиться, що вони сидять на землі, і давай з них сміятися. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарити.

— Рубай, рубай, коли руку підняв, — каже той.

Та де тобі рубати! Як підняв руку, так вона й замкнулась, так і заклякла…

Рубрика: запорожець.



Додати в закладки