Наверх ↑
 

Хлопець-сирота

Був хлопець-сирота — не мав, де дітись. Думав-думав і пішов у найми за мірку жита на рік, щоб господар йому посіяв на своєму полі. Діждали жнив. Господар зібрав женців, зжав своє жито і його, поставив у копи. Коли в полудень ударив грім і спалив усе жито — і господаря, і того хлопця. Бідне хлоп’я сіло собі й зажурилося. Господар його й питає:

— Чого ти, синочку, зажурився? Може, на мене розсердився?.. То так уже нам Бог дав! Сідай краще та повечеряй.

Хлопець сів, повечеряв і забув, тільки все після того ходив, як несамовитий, цілий рік. От господар і питає його:

— Може, ти в мене не хочеш служити за таку плату, то я тобі дам гроші на другий рік.

— Не хочу я, дядьку, грошей, тільки на другий рік посійте півкірця.

От господар і посіяв. Діждалися знову жнив, посилає господар жати. Женці сіли полуднувати, а хлоп’я заснуло. Сниться йому:

«Твої копи знову загоряться. Але, як побачиш, що мужик іде, то вихопи в нього вила та ще й розтрушуй, щоб краще горіло».

Хлоп’я прокинулося та й розказує женцям. Коли тут не встиг він ще скінчити, набігла хмара, ударив грім і знову копу запалив.

Хлопець побіг, у мужика вихопив вила та й підтрушує, щоб краще горіло. Коли це із полум’я вилізає гадюка та така здорова, як той рубель, що снопи утягують, та й вчепилась йому через плечі.

Женці прийшли додому, посідали вечеряти; прийшов і хлопець, сів у дровітні та й сумує. Приходить до нього господар та й питає:

— Що це тобі, сину, Бог дав?

— Бог його знає, дядьку, що це воно таке!.. Гадюка вискочила з вогню і вчепилась мені за шию. Мені люди радили одірвати її, та не можна — так вчепилася.

— Ну, потримай, сину. Бог нас держить на світі, держи і ти її.

Лягли спати увечері. А хлопець і не лягав — так і сидів цілу ніч.

Уночі сниться господареві, щоб він свого наймита повів у церкву і поставив на тім рушнику, що вінчаються, то гадюка сама спаде (а діялось це якраз у суботу).

Вранці господар так і зробив: повів хлопця у церкву, поставив на рушник. Гадюка так і впала на землю, перекинулася дівкою і тримає рушник у руках, щоб то вже, бачите, руки зв’язати. От і повінчали їх як слід.
Пішли вони додому, живуть і багаті собі, тільки його жінка не випускає нікуди. От він і каже своїй жінці:

— Чого я буду вдома сидіти? У мене, хвалити Бога, скотинка є. Піду. Чи вже я не такий чоловік, як інші, що вони ходять, а я вдома сиджу?

— Ну, — каже, — йди, тільки не лай гадючу матір. Гляди ж, не лай! — приказує йому так.

— Добре, — каже, — не буду.

От він поїхав у дорогу, уже й вертається додому. Закортіло йому подивитися на своє поле, чи вижала жінка жито, чи ще ні.

А його жінка та була якась знахарка, тільки вона нікому нічого не робила. От вона, як прийшла пора, зібрала птиць і наказала їм, щоб вони вибрали з колосків зерно і знесли у засіки, а колосся й залишилося на полі.

Чоловік глянув, аж стоїть жито.

— От, — каже, — гадюча її мати, дідько б її взяв з її гадюкою, — ще й досі не вижала жита.

А жінка та й чує це. Розсердилася, розплела коси, сіла за столом і дожидає його. Коли він і приїздить, питає її:

— Чого ти, жінко, не говориш до мене?

— Як же я до тебе, чоловіче, буду говорити, коли ти мою матір лаяв. Я ж тебе прохала, як ти їхав, щоб ти не лаяв: я сама з того гаду, але я нікому лиха не роблю. Я тобі добра жінка; у мене давно зерно позбиране, в засіках стоїть у кошарі. Тепер, чоловіче, ти не мій, а я не твоя — покину тебе.

Вийшла з-за столу й пішла. Йде та й іде, а чоловік за нею, все просить її, щоб вона вернулася. Дійшла вона до моря і йде через море, той чоловік і собі за нею. Але вона по поверхні йде, а чоловік тоне. Оглянулася вона, бачить, що чоловік потопає, і каже йому:

— Вернися, чоловіче, — пропадеш! Вернися, та хоч ти діток доглянеш.

— Ні, не вернуся: дітей потоплю й сам утоплюсь.

— Вернися, Іване, буде твоє щастя за тобою.

Це вона перший раз його Іваном назвала, а то все так. Він вернувся, а вона пішла.

Ото пожив цей чоловік з дітьми трохи: вони повмирали, а він пішов собі воювати. Коли це звоював його один пан і послав його до моря спитатися, чого сонце, як сходить,— червоне, як заходить,— то синє.

Пішов він. Іде, йде, дивиться, аж дві гори б’ються й питаються його:

— Куди ти, чоловіче, йдеш?

— Піду, — каже, — до моря, спитаю його, чого сонце таке червоне сходить, а синє заходить?

— Ну, йди, — кажуть, — та спитай там його, чи ще довго ми будемо битися?

— Добре, — каже. Пішов далі.

От дивиться, лежить чоловік у лотоках і кричить: «Ой, води, води!..» Так це чоловіка Бог на тім світі покарав за те, що він не дав подорожньому чоловікові води напитися.

Йде він далі, а тут чоловік бігає по терну й кричить:

«Тісно мені, тісно!..» Це його Бог покарав за те, що як подорожній просився до нього в хату переночувати, він сказав: «У мене тісно!..» Ото він і питає:

— Куди ти, чоловіче, йдеш?

— Йду до моря того-то й того.

— Спитайся, — каже, — там моря, чи ще мені тут довго лежати?

— Добре, — каже.

І пішов далі. А там уже дівчата голими ногами по каменю лазять. І питаються вони його, куди він іде. Він їм сказав. Вони й кажуть:

— Спитайся, чи ще довго нам тут ходити?

Оце їх Бог покарав за те, що вони сміття до схід сонця викидали.

— Добре, — каже. І пішов аж до моря.

Приходить до якоїсь хати, а там сонцева мати жила.

Вона його посадила під піл, бо дожидала сонця полудну¬вати. Сонце прийшло та й каже:

— Чого це, мамо, в нашій хаті прісна душа смердить?

— Це тобі, сину, — каже, — так видалося: ти на білім світі находився, прісної кості нанюхався та й тепер тобі здається.

От його й почала розпитувати про чоловіка, що лежав у лотоках; про дівчат, що лазять по каменю на колінах; про того чоловіка, що бігав у терну. Сонце розказало: за те то й те. Мати ще питає його:

— Чого ти, сину, такий червоний сходиш, а синій заходиш?

— Ото в морі, мамо, є така гарна пані, що як я на неї гляну, то зараз зачервонію, а ввечері утомлюся, то й посинію.

А чоловік цей лежить під полом та все це й чує.

От він і вернувся до того пана, що його послав за таким ділом. Пан каже:

— Коли ти чув про ту панну, то дістань мені її.

Він сів на коня, їде й журиться. А кінь йому й каже:

— Не журися: ти її дістанеш, тільки дістань рушника такого, що сім рік під паскою святився.

Узяв він того рушника, під’їхав до моря — коли тут рак виліз. Кінь і каже:

— Дай ти в клешні цьому ракові рушник, то він тобі ту панну витягне.

Він так і зробив. Рак посунувся і через годину витягає під руки панну й дає йому в руки. Іван приїжджає й оддає панові. Вона й говорить:

— Коли він такий розумний був, що мене з моря дістав, то нехай же й моє стадо звідтіля дістане.

От він іде до свого коня й плаче. Кінь каже:

— Не журися: піди до пана, щоб дав стільки-то й стільки грошей, щоб можна було стільки возів солі купити. Посиплемо стежку од моря, то худоба сама вийде.

Кінь і каже, як стали під’їжджати до панських воріт:

— Як ти будеш без мене жити, мене бугай уб’є якраз у брамі.

— Поїдемо у другу браму.

— Ні, — каже, — не можна, — де вмирати, то день тратити.

В’їхали в браму. Бугай обернувся й пробив коневі бік, так кишки вилізли зразу.

От та пані казала подоїти корови й молоко зварила в такім великім котлі, що можна плавати чоловікові, та й каже Іванові:

— Скупайся в цьому молоці, що кипить.

Іван скочив, пірнув три рази й вискочив такий гарний, як квіточка. От вона до свого пана старого й каже:

— Ти б, голубчику, скупався ще: дивися, як Іван помолодшав, і ти будеш такий гарний.

Пан як ускочив, так і кістки його розсипались, а Іван оженився з тією панною, що з моря дістав.

Живуть і хліб жують.

Рубрика: жінка, кінь, парубок, рак, чоловік.



Додати в закладки