This page is hosted for free by zzz.com.ua, if you are owner of this page, you can remove this message and gain access to many additional features by upgrading your hosting to PRO or VIP for just 32.50 UAH.
Наверх ↑
 

Хлопець-сирота

Був хлопець-сирота — не мав, де дітись. Думав-думав і пішов у найми за мірку жита на рік, щоб господар йому посіяв на своєму полі. Діждали жнив. Господар зібрав женців, зжав своє жито і його, поставив у копи. Коли в полудень ударив грім і спалив усе жито — і господаря, і того хлопця. Бідне хлоп’я сіло собі й зажурилося. Господар його й питає:

— Чого ти, синочку, зажурився? Може, на мене розсердився?.. То так уже нам Бог дав! Сідай краще та повечеряй.

Хлопець сів, повечеряв і забув, тільки все після того ходив, як несамовитий, цілий рік. От господар і питає його:

— Може, ти в мене не хочеш служити за таку плату, то я тобі дам гроші на другий рік.

— Не хочу я, дядьку, грошей, тільки на другий рік посійте півкірця.

От господар і посіяв. Діждалися знову жнив, посилає господар жати. Женці сіли полуднувати, а хлоп’я заснуло. Сниться йому:

«Твої копи знову загоряться. Але, як побачиш, що мужик іде, то вихопи в нього вила та ще й розтрушуй, щоб краще горіло».

Хлоп’я прокинулося та й розказує женцям. Коли тут не встиг він ще скінчити, набігла хмара, ударив грім і знову копу запалив.

Хлопець побіг, у мужика вихопив вила та й підтрушує, щоб краще горіло. Коли це із полум’я вилізає гадюка та така здорова, як той рубель, що снопи утягують, та й вчепилась йому через плечі.

Женці прийшли додому, посідали вечеряти; прийшов і хлопець, сів у дровітні та й сумує. Приходить до нього господар та й питає:

— Що це тобі, сину, Бог дав?

— Бог його знає, дядьку, що це воно таке!.. Гадюка вискочила з вогню і вчепилась мені за шию. Мені люди радили одірвати її, та не можна — так вчепилася.

— Ну, потримай, сину. Бог нас держить на світі, держи і ти її.

Лягли спати увечері. А хлопець і не лягав — так і сидів цілу ніч.

Уночі сниться господареві, щоб він свого наймита повів у церкву і поставив на тім рушнику, що вінчаються, то гадюка сама спаде (а діялось це якраз у суботу).

Вранці господар так і зробив: повів хлопця у церкву, поставив на рушник. Гадюка так і впала на землю, перекинулася дівкою і тримає рушник у руках, щоб то вже, бачите, руки зв’язати. От і повінчали їх як слід.
Пішли вони додому, живуть і багаті собі, тільки його жінка не випускає нікуди. От він і каже своїй жінці:

— Чого я буду вдома сидіти? У мене, хвалити Бога, скотинка є. Піду. Чи вже я не такий чоловік, як інші, що вони ходять, а я вдома сиджу?

— Ну, — каже, — йди, тільки не лай гадючу матір. Гляди ж, не лай! — приказує йому так.

— Добре, — каже, — не буду.

От він поїхав у дорогу, уже й вертається додому. Закортіло йому подивитися на своє поле, чи вижала жінка жито, чи ще ні.

А його жінка та була якась знахарка, тільки вона нікому нічого не робила. От вона, як прийшла пора, зібрала птиць і наказала їм, щоб вони вибрали з колосків зерно і знесли у засіки, а колосся й залишилося на полі.

Чоловік глянув, аж стоїть жито.

— От, — каже, — гадюча її мати, дідько б її взяв з її гадюкою, — ще й досі не вижала жита.

А жінка та й чує це. Розсердилася, розплела коси, сіла за столом і дожидає його. Коли він і приїздить, питає її:

— Чого ти, жінко, не говориш до мене?

— Як же я до тебе, чоловіче, буду говорити, коли ти мою матір лаяв. Я ж тебе прохала, як ти їхав, щоб ти не лаяв: я сама з того гаду, але я нікому лиха не роблю. Я тобі добра жінка; у мене давно зерно позбиране, в засіках стоїть у кошарі. Тепер, чоловіче, ти не мій, а я не твоя — покину тебе.

Вийшла з-за столу й пішла. Йде та й іде, а чоловік за нею, все просить її, щоб вона вернулася. Дійшла вона до моря і йде через море, той чоловік і собі за нею. Але вона по поверхні йде, а чоловік тоне. Оглянулася вона, бачить, що чоловік потопає, і каже йому:

— Вернися, чоловіче, — пропадеш! Вернися, та хоч ти діток доглянеш.

— Ні, не вернуся: дітей потоплю й сам утоплюсь.

— Вернися, Іване, буде твоє щастя за тобою.

Це вона перший раз його Іваном назвала, а то все так. Він вернувся, а вона пішла.

Ото пожив цей чоловік з дітьми трохи: вони повмирали, а він пішов собі воювати. Коли це звоював його один пан і послав його до моря спитатися, чого сонце, як сходить,— червоне, як заходить,— то синє.

Пішов він. Іде, йде, дивиться, аж дві гори б’ються й питаються його:

— Куди ти, чоловіче, йдеш?

— Піду, — каже, — до моря, спитаю його, чого сонце таке червоне сходить, а синє заходить?

— Ну, йди, — кажуть, — та спитай там його, чи ще довго ми будемо битися?

— Добре, — каже. Пішов далі.

От дивиться, лежить чоловік у лотоках і кричить: «Ой, води, води!..» Так це чоловіка Бог на тім світі покарав за те, що він не дав подорожньому чоловікові води напитися.

Йде він далі, а тут чоловік бігає по терну й кричить:

«Тісно мені, тісно!..» Це його Бог покарав за те, що як подорожній просився до нього в хату переночувати, він сказав: «У мене тісно!..» Ото він і питає:

— Куди ти, чоловіче, йдеш?

— Йду до моря того-то й того.

— Спитайся, — каже, — там моря, чи ще мені тут довго лежати?

— Добре, — каже.

І пішов далі. А там уже дівчата голими ногами по каменю лазять. І питаються вони його, куди він іде. Він їм сказав. Вони й кажуть:

— Спитайся, чи ще довго нам тут ходити?

Оце їх Бог покарав за те, що вони сміття до схід сонця викидали.

— Добре, — каже. І пішов аж до моря.

Приходить до якоїсь хати, а там сонцева мати жила.

Вона його посадила під піл, бо дожидала сонця полудну¬вати. Сонце прийшло та й каже:

— Чого це, мамо, в нашій хаті прісна душа смердить?

— Це тобі, сину, — каже, — так видалося: ти на білім світі находився, прісної кості нанюхався та й тепер тобі здається.

От його й почала розпитувати про чоловіка, що лежав у лотоках; про дівчат, що лазять по каменю на колінах; про того чоловіка, що бігав у терну. Сонце розказало: за те то й те. Мати ще питає його:

— Чого ти, сину, такий червоний сходиш, а синій заходиш?

— Ото в морі, мамо, є така гарна пані, що як я на неї гляну, то зараз зачервонію, а ввечері утомлюся, то й посинію.

А чоловік цей лежить під полом та все це й чує.

От він і вернувся до того пана, що його послав за таким ділом. Пан каже:

— Коли ти чув про ту панну, то дістань мені її.

Він сів на коня, їде й журиться. А кінь йому й каже:

— Не журися: ти її дістанеш, тільки дістань рушника такого, що сім рік під паскою святився.

Узяв він того рушника, під’їхав до моря — коли тут рак виліз. Кінь і каже:

— Дай ти в клешні цьому ракові рушник, то він тобі ту панну витягне.

Він так і зробив. Рак посунувся і через годину витягає під руки панну й дає йому в руки. Іван приїжджає й оддає панові. Вона й говорить:

— Коли він такий розумний був, що мене з моря дістав, то нехай же й моє стадо звідтіля дістане.

От він іде до свого коня й плаче. Кінь каже:

— Не журися: піди до пана, щоб дав стільки-то й стільки грошей, щоб можна було стільки возів солі купити. Посиплемо стежку од моря, то худоба сама вийде.

Кінь і каже, як стали під’їжджати до панських воріт:

— Як ти будеш без мене жити, мене бугай уб’є якраз у брамі.

— Поїдемо у другу браму.

— Ні, — каже, — не можна, — де вмирати, то день тратити.

В’їхали в браму. Бугай обернувся й пробив коневі бік, так кишки вилізли зразу.

От та пані казала подоїти корови й молоко зварила в такім великім котлі, що можна плавати чоловікові, та й каже Іванові:

— Скупайся в цьому молоці, що кипить.

Іван скочив, пірнув три рази й вискочив такий гарний, як квіточка. От вона до свого пана старого й каже:

— Ти б, голубчику, скупався ще: дивися, як Іван помолодшав, і ти будеш такий гарний.

Пан як ускочив, так і кістки його розсипались, а Іван оженився з тією панною, що з моря дістав.

Живуть і хліб жують.

Рубрика: жінка, кінь, парубок, рак, чоловік.