Наверх ↑
 

Сніжниця

Були собі дід і баба бездітні. От прийшла зима. Діти баби качали зі снігу. Дід і каже бабі:

— Ходімо й ми, скотімо снігову бабу собі.

А баба й каже:

— Ну ходім. Чи бабу, чи дитину скотімо.

Пішли й давай дитину котить. Скотили й зробили дитині ніжки й ручки, голову, вуха, рот — усе поробили. І як зліпили усю дитину, стала шкіра дитяча обтягуватися, стала вона головкою крутити.

Дід та баба радіють:

— Ось у нас буде дитинка, вже он ворушиться.

Через певний час стала дитинка дівчинкою. Вже вона ходить і говорить. І дав їй дід ім’я: Сніжниця.

Живе вона, росте не по годинах, а по хвилинах. За п’ятнадцять днів стало півдівки.

І проворна вона така. Зве діда дідом, а бабу бабою. Вони нею тішаться. І біла вона, як сніг. І волосся, і лице, як пар, білі.

Сусідні дівчата познайомилися зі Сніжницею і бігають до неї гуляти, і вона бігає до них.

Після великодніх свят, як сонце пішло вище, стало тепло, так Сніжниця на сонці стала підтавати, стала ховатися в холодок. І дожила вона до Купала Івана. Наплели дівчата вінки, наклали вогнище у березі і просять у діда і у баби Сніжниці стрибать через вогонь. Пустили її. Дівчата вінок на неї наділи й повели. Давай у березі стрибать через огонь і співати.

— Ну, Сніжниця, бери і ти за нами стрибай!

Розігналася Сніжниця за ними. І як збігла на огонь — так тільки її й бачили! Там вона й розтопилась.

Прийшли дівчата до діда й до баби і кажуть, що бог зна, де їхня Сніжниця ділась. Дід і баба кажуть:

— Вона із снігу виросла, то як на огонь наскочила, так і розтала. Якби ви, дівчата, не просили її у нас, то ще б жила, а то через вас вона розтопилась. Ми б потішались, а тепер через вас її нема.

Так дід і баба, як були, так і зосталися самі.

Рубрика: баба, дівчина, дід, діти, сніжниця.



Додати в закладки