Наверх ↑
 

Казка-оповідь «Іскринка»

Жила собі дівчинка. Гарненька, маленька дівчинка. Можна було б сказати, що вона така ж як усі гарненькі дівчатка. Та вона особлива, тому особлива, що вміла відчувати світ, вміла слухати, вміла бачити те, чого не помічають інші люди. Завжди усміхнена, бажала щоб і усі навколо так само вміли порадіти від різних дрібниць, хоча б тому, що щоранку світить сонце, що можна гратися, бігати. Можна як завгодно довго дивитися на небо.

І, що чим більше очима охоплюєш простір – тим більше можна увібрати у себе світ. І диво є в усьому, що нас оточує, якщо, наприклад, порахувати усі хмаринки, то можна розгадати таємницю неба, а таємниць дуже-дуже багато. Як це чудово їх розгадувати!

Дівчинка любила дивитися у дзеркало, але не тому, що була дуже гарненька, а тому, що там жила її подруга, дуже на неї схожа і щоб дорослі не здогадалися про її існування, вона розмовляла з нею очима.

І ще дівчинка любила танцювати, так танцювати ніби ця мить остання, повністю віддавати себе рухові. Вона зачаровувала, як чарує весна і день, коли вона народилася, земля співала одну зі своїх кращих пісень…
Одного ранку, тільки-но розплющила дівчинка очі, як почула сердите дзижчання – то на підвіконні сперечалися дві мухи, які ще з початку весни проживали у цій квартирі.

– Мій, – кричала одна.

– Ні, мій: – огризалася інша.

– Ти злодюжка страшна!

– Ні, це ти злодюга, яких світ не бачив, я перша знайшла!

Дівчинка потягнулася солодко і зістрибнула подивитися, за що ж так завзято сперечалися мухи.

Щось яскраве грало і переливалося на сонці. Щось незрозуміле, ніби шматочок світла.

– Що це? – запитала дівчинка у посварюшок.

– Я не знаю, але то моє, – сказала одна з них.

– Ні, моє, – сердито відповіла інша.

– Де ви це знайшли? – строго запитала дівчинка.

Муха, товстіша двох, відповіла:

– Вирішила я політати по місту, так би мовити, на мух подивитися і себе показати. Політала, політала, втомилася сильно, та й наїлася зранку добре, думаю відпочину, знайшла вже тихе місце, майже засинала. Але раптом бачу, підійшов хлопчик – симпатичний, симпатичний такий. Став обличчям до сонця, руки до серця приклав і вилетіла з його лівого ока блистівка, впала на землю, а він і не помітив. Я вирішила собі взяти, чого ж пропадати добру. Підлітаю я, значить до місця, аж ця хитрюга з-під самого носа вихопила.

– Не бреши, тебе і близько не було, і це я перша побачила, як вона впала, а ти до чужого добра примазатись хочеш.

– Так, мухи, геть звідси. Ця річ не належить вам, її потрібно повернути господареві.

Дівчинка схопила блисківку, і щось неймовірне сталося зі світом – він раптом перетворився на мільйони вогників, нічого прекраснішого вона ще не бачила. Не вистачало слів, щоб передати красу і чарівність, яка жила навколо своїм неймовірним життям. Дівчинка зморгнула і все стало звичайним, вона здивовано дивилась на іскринку.

– Де знайти хлопчика… та мухи, ображені, давно полетіли геть.

Що ж робити з нею? Раніше, коли дівчинці потрібна була відповідь, вона дивилася на сонце і часто-часто кліпала. Так зробила й цього разу. З’явилася доріжка, яка вела десь далеко в сторону річки, яку хтось поетично назвав «Баранка».

Дівчинка пішла за вказаним напрямом, щось щасливе тріпотіло у грудях, хотілося розкинути руки і обійняти весь світ, настільки він близький і рідний.

Черевички човгали у такт ходи – човг-човг, човг-човг. Вітер, як завжди, кудись поспішав, він то лагідно шепотів щось дівчинці на вухо, то починав ганяти пил по вулицях міста.

Дівчинка з цікавістю дивилася кругом себе: стільки всього – ось рослинка, яка знайшла тріщинку в товстому шарі асфальту й намагалася жити. Такий у неї виклик – вирости будь-що. Дівчинка розуміла, що тут немає біди: дехто щасливий вже від того, що можна боротися за своє життя.

Ось чоловік, неохайний, з тьмяним обличчям і мутними очима, давно до будь-чого байдужий, хитаючись, ледь не налетів на дівчинку. Дивно, йому не доводилось продиратися крізь асфальт на палаючому сонці, але він вибрав бути байдужим і безпомічним. Дівчинці так і хотілось наздогнати його і запитати – чому він такий самотній, адже живе в такому таємничому світі з безліччю можливостей.

Та не один він такий байдужий, ніби змовившись їй назустріч йшли люди з заклопотаними обличчями, які не помічали краси, що їх оточувала. Їх проблеми вилазили їм на шию, долонями закриваючи очі, робили ходу важкою і життя безрадісним.

Дівчина зупинилась – так не правильно, щось потрібно з цим робити. Раптом осяйнуло, адже у неї є іскринка. Потрібно було спробувати.

Якраз поряд проходила жінка. Хода її була нервова, очі бігали, ні на чому не зупиняючись. Обличчя давно прийняло жалісливий вигляд, так ніби не було в її житті чогось справжнього, яскравого. Дівчинка, не довго думаючи, підбігла до жінки і доторкнулася іскринкою до її руки. Жінка зло зойкнула, гнівно вже хотіла щось сказати дівчинці, та раптом зупинилася. І диво – осяяла її обличчя посмішка, очі засвітилися, і не мала вона більше жалісливого вигляду, ніби раптом молодша стала.

– Що ти зробила зі мною дитино? Я наче повернулася у юність, де мрії ще лише народжуються, де серце сповнене надії.

Дівчинка загадково відповіла:

– Це сьогодні сонце таке весняне.

Жінка повернулася обличчям до сонця і щасливо засміялася, а люди, що проходили поряд і собі почали усміхатися.

Дівчинка на деякий час забула, що іскринку потрібно повернути господареві, ходила містом торкалася нею людей, і наче світліше стало у місті, наче новим сяйвом освітлювалися обличчя людей. Так, здійснюватися і мрія дівчинки почала… вже сама вона світилася і не потрібна була іскринка, щоб усі поряд з дівчинкою відчували себе наповненими життям, щастям і радістю.

Давно вже пішла дівчинка іншою дорогою, їй хотілося якнайбільше засяяти облич. Починало вечоріти, втома все ж взяла своє і дівчинка вирішила перепочити. Вона побачила лаву, на якій сидів якийсь хлопчик, не довго думаючи, втомлено опустилася й собі на неї.

Хлопчик повернув до неї обличчя, дівчинка здивовано зойкнула. В його очах жили іскринки, такі ж як у неї в долоні.

– Ну що, зробила світ трішечки кращим? – запитав її хлопчик, і іскринки в його очах підмигнули їй.

Дівчинка здивувалася: про що це він?

– Ти торкалася сяйвом до душі людей, і робила їх на деякий час іншими.

– Чому лише на деякий час? – засмутилася дівчинка.

– Я розповім тобі казку і ти все зрозумієш. «Колись давно, коли світ лише народився, разом з ним народилися чудові істоти, вони були створені наче із сяйва, в них не було тіл, їм не потрібні були домівки – цілий світ був їх домом. Вони не знали, що значить бути сумними – їхнє життя було сповнене щастям любові. А сенсом їхнього життя було саме життя. Ці істоти не знали про час, і їхньому житті не було початку, так само не було кінця.

Вони не розуміли навіть значення слова «смерть». Їм і розмовляти не було сенсу. Їхні думки були вільними навіть від самих себе, тому вільно літали разом з сонячним промінням.

– Ти бачила через іскринку, яким є їхній світ?

– Так, – відповіла дівчинка, він бездоганний.

– Так, – продовжив хлопчик, бути бездоганними їх надихало саме життя.

Та одного разу, біля цього світу пролітала тінь, а жила ця тінь тим, що поглинала світло. Не те, що вона була злою чи доброю. Ця тінь також була творінням життя. І вона також намагалася вижити, як та рослинка, яку ти сьогодні бачила.

Дуже сподобався тіні світ, в якому стільки сяйва. І вирішила вона залишитися тут, але так, щоб ніхто не здогадувався про її існування. Підлетіла тінь до істоти і стала її відображенням, це так, ніби побачити себе у дзеркалі. Істота подивилася на себе і на мить її думки перестали бути вільними, вони зупинилися на самій собі. Тінь цим скористалася і залетіла всередину істоти, оселившись там, вона почала пити сяйво. Так, прийшла смерть, з нею прийшли страх і безвихідь. Тінь настільки майстерна в ілюзії, що наповнила життя істоти іншим змістом – лише б істота забула, що може бути іншою.

Тінь створила цілий світ ілюзорних проблем, які потрібно вирішувати. Тобто не створила, вона не вміє творити, а обманом зафіксувала увагу істот на самих собі.

Через це в істот з’явилися тіла, які потрібно доглядати. Вони почали будувати будинки, які закривали від них небо. Вони стали смертними і життя їхнє сповнене гіркоти. З’явився початок і настав кінець.

– І що, нічим їм допомогти не можна? – сумно запитала дівчинка.

«Потрібно знову побачити себе зі світла, але це майже неможливо, так глибоко тіні вросли в серця істот. Тому єдине, що може зробити істоту знову іскринкою і звільнити від тіні, це постійно творити собою любов. Любов до обмежень і об’єктів. Однаково любити і землю, і вітер, і вогонь, і комашку і людину. Відчути себе єдиним з усім світом. Дихати самою любов’ю. Любов – це творіння, це се що створює. Тіні не вміють творити, коли істота стане вільною від самої себе – тінь піде від неї і ти не побачиш більше сумних облич.»

Дівчинка простягнула йому руку з іскринкою:

– Це твоє, візьми.

Хлопчик засміявся:

– Це лише сяйво, а світиться воно від твого почуття світу.

Іскринка перетворилася на золотого метелика і полетіла назустріч сонцю.
Дівчинка з хлопчиком ще довго сиділи, дивлячись на захід сонця. Люди, що проходили поряд раптом згадували про щось світле й чарівне, і посміхались до самих себе. Тільки шкода, що забували перехожі про це світло і щастя досить швидко. Тіні не спали.

Дівчинка відкрила очі, вона знову була в своєму теплому ліжечку, а в голові ще й досі лунали слова хлопчика – «Відкрий своє серце світові. Згадай, що ти чарівна істота і твій сенс жити заради самого життя. Творити любов і бути по-справжньому вільною, навіть від самої себе. Такою створило тебе життя.»

Рубрика: дівчина, муха, тінь, хлопчик.



Додати в закладки