This page is hosted for free by zzz.com.ua, if you are owner of this page, you can remove this message and gain access to many additional features by upgrading your hosting to PRO or VIP for just 32.50 UAH.
Наверх ↑
 

Казка-оповідь «Іскринка»

Жила собі дівчинка. Гарненька, маленька дівчинка. Можна було б сказати, що вона така ж як усі гарненькі дівчатка. Та вона особлива, тому особлива, що вміла відчувати світ, вміла слухати, вміла бачити те, чого не помічають інші люди. Завжди усміхнена, бажала щоб і усі навколо так само вміли порадіти від різних дрібниць, хоча б тому, що щоранку світить сонце, що можна гратися, бігати. Можна як завгодно довго дивитися на небо.

І, що чим більше очима охоплюєш простір – тим більше можна увібрати у себе світ. І диво є в усьому, що нас оточує, якщо, наприклад, порахувати усі хмаринки, то можна розгадати таємницю неба, а таємниць дуже-дуже багато. Як це чудово їх розгадувати!

Дівчинка любила дивитися у дзеркало, але не тому, що була дуже гарненька, а тому, що там жила її подруга, дуже на неї схожа і щоб дорослі не здогадалися про її існування, вона розмовляла з нею очима.

І ще дівчинка любила танцювати, так танцювати ніби ця мить остання, повністю віддавати себе рухові. Вона зачаровувала, як чарує весна і день, коли вона народилася, земля співала одну зі своїх кращих пісень…
Одного ранку, тільки-но розплющила дівчинка очі, як почула сердите дзижчання – то на підвіконні сперечалися дві мухи, які ще з початку весни проживали у цій квартирі.

– Мій, – кричала одна.

– Ні, мій: – огризалася інша.

– Ти злодюжка страшна!

– Ні, це ти злодюга, яких світ не бачив, я перша знайшла!

Дівчинка потягнулася солодко і зістрибнула подивитися, за що ж так завзято сперечалися мухи.

Щось яскраве грало і переливалося на сонці. Щось незрозуміле, ніби шматочок світла.

– Що це? – запитала дівчинка у посварюшок.

– Я не знаю, але то моє, – сказала одна з них.

– Ні, моє, – сердито відповіла інша.

– Де ви це знайшли? – строго запитала дівчинка.

Муха, товстіша двох, відповіла:

– Вирішила я політати по місту, так би мовити, на мух подивитися і себе показати. Політала, політала, втомилася сильно, та й наїлася зранку добре, думаю відпочину, знайшла вже тихе місце, майже засинала. Але раптом бачу, підійшов хлопчик – симпатичний, симпатичний такий. Став обличчям до сонця, руки до серця приклав і вилетіла з його лівого ока блистівка, впала на землю, а він і не помітив. Я вирішила собі взяти, чого ж пропадати добру. Підлітаю я, значить до місця, аж ця хитрюга з-під самого носа вихопила.

– Не бреши, тебе і близько не було, і це я перша побачила, як вона впала, а ти до чужого добра примазатись хочеш.

– Так, мухи, геть звідси. Ця річ не належить вам, її потрібно повернути господареві.

Дівчинка схопила блисківку, і щось неймовірне сталося зі світом – він раптом перетворився на мільйони вогників, нічого прекраснішого вона ще не бачила. Не вистачало слів, щоб передати красу і чарівність, яка жила навколо своїм неймовірним життям. Дівчинка зморгнула і все стало звичайним, вона здивовано дивилась на іскринку.

– Де знайти хлопчика… та мухи, ображені, давно полетіли геть.

Що ж робити з нею? Раніше, коли дівчинці потрібна була відповідь, вона дивилася на сонце і часто-часто кліпала. Так зробила й цього разу. З’явилася доріжка, яка вела десь далеко в сторону річки, яку хтось поетично назвав «Баранка».

Дівчинка пішла за вказаним напрямом, щось щасливе тріпотіло у грудях, хотілося розкинути руки і обійняти весь світ, настільки він близький і рідний.

Черевички човгали у такт ходи – човг-човг, човг-човг. Вітер, як завжди, кудись поспішав, він то лагідно шепотів щось дівчинці на вухо, то починав ганяти пил по вулицях міста.

Дівчинка з цікавістю дивилася кругом себе: стільки всього – ось рослинка, яка знайшла тріщинку в товстому шарі асфальту й намагалася жити. Такий у неї виклик – вирости будь-що. Дівчинка розуміла, що тут немає біди: дехто щасливий вже від того, що можна боротися за своє життя.

Ось чоловік, неохайний, з тьмяним обличчям і мутними очима, давно до будь-чого байдужий, хитаючись, ледь не налетів на дівчинку. Дивно, йому не доводилось продиратися крізь асфальт на палаючому сонці, але він вибрав бути байдужим і безпомічним. Дівчинці так і хотілось наздогнати його і запитати – чому він такий самотній, адже живе в такому таємничому світі з безліччю можливостей.

Та не один він такий байдужий, ніби змовившись їй назустріч йшли люди з заклопотаними обличчями, які не помічали краси, що їх оточувала. Їх проблеми вилазили їм на шию, долонями закриваючи очі, робили ходу важкою і життя безрадісним.

Дівчина зупинилась – так не правильно, щось потрібно з цим робити. Раптом осяйнуло, адже у неї є іскринка. Потрібно було спробувати.

Якраз поряд проходила жінка. Хода її була нервова, очі бігали, ні на чому не зупиняючись. Обличчя давно прийняло жалісливий вигляд, так ніби не було в її житті чогось справжнього, яскравого. Дівчинка, не довго думаючи, підбігла до жінки і доторкнулася іскринкою до її руки. Жінка зло зойкнула, гнівно вже хотіла щось сказати дівчинці, та раптом зупинилася. І диво – осяяла її обличчя посмішка, очі засвітилися, і не мала вона більше жалісливого вигляду, ніби раптом молодша стала.

– Що ти зробила зі мною дитино? Я наче повернулася у юність, де мрії ще лише народжуються, де серце сповнене надії.

Дівчинка загадково відповіла:

– Це сьогодні сонце таке весняне.

Жінка повернулася обличчям до сонця і щасливо засміялася, а люди, що проходили поряд і собі почали усміхатися.

Дівчинка на деякий час забула, що іскринку потрібно повернути господареві, ходила містом торкалася нею людей, і наче світліше стало у місті, наче новим сяйвом освітлювалися обличчя людей. Так, здійснюватися і мрія дівчинки почала… вже сама вона світилася і не потрібна була іскринка, щоб усі поряд з дівчинкою відчували себе наповненими життям, щастям і радістю.

Давно вже пішла дівчинка іншою дорогою, їй хотілося якнайбільше засяяти облич. Починало вечоріти, втома все ж взяла своє і дівчинка вирішила перепочити. Вона побачила лаву, на якій сидів якийсь хлопчик, не довго думаючи, втомлено опустилася й собі на неї.

Хлопчик повернув до неї обличчя, дівчинка здивовано зойкнула. В його очах жили іскринки, такі ж як у неї в долоні.

– Ну що, зробила світ трішечки кращим? – запитав її хлопчик, і іскринки в його очах підмигнули їй.

Дівчинка здивувалася: про що це він?

– Ти торкалася сяйвом до душі людей, і робила їх на деякий час іншими.

– Чому лише на деякий час? – засмутилася дівчинка.

– Я розповім тобі казку і ти все зрозумієш. «Колись давно, коли світ лише народився, разом з ним народилися чудові істоти, вони були створені наче із сяйва, в них не було тіл, їм не потрібні були домівки – цілий світ був їх домом. Вони не знали, що значить бути сумними – їхнє життя було сповнене щастям любові. А сенсом їхнього життя було саме життя. Ці істоти не знали про час, і їхньому житті не було початку, так само не було кінця.

Вони не розуміли навіть значення слова «смерть». Їм і розмовляти не було сенсу. Їхні думки були вільними навіть від самих себе, тому вільно літали разом з сонячним промінням.

– Ти бачила через іскринку, яким є їхній світ?

– Так, – відповіла дівчинка, він бездоганний.

– Так, – продовжив хлопчик, бути бездоганними їх надихало саме життя.

Та одного разу, біля цього світу пролітала тінь, а жила ця тінь тим, що поглинала світло. Не те, що вона була злою чи доброю. Ця тінь також була творінням життя. І вона також намагалася вижити, як та рослинка, яку ти сьогодні бачила.

Дуже сподобався тіні світ, в якому стільки сяйва. І вирішила вона залишитися тут, але так, щоб ніхто не здогадувався про її існування. Підлетіла тінь до істоти і стала її відображенням, це так, ніби побачити себе у дзеркалі. Істота подивилася на себе і на мить її думки перестали бути вільними, вони зупинилися на самій собі. Тінь цим скористалася і залетіла всередину істоти, оселившись там, вона почала пити сяйво. Так, прийшла смерть, з нею прийшли страх і безвихідь. Тінь настільки майстерна в ілюзії, що наповнила життя істоти іншим змістом – лише б істота забула, що може бути іншою.

Тінь створила цілий світ ілюзорних проблем, які потрібно вирішувати. Тобто не створила, вона не вміє творити, а обманом зафіксувала увагу істот на самих собі.

Через це в істот з’явилися тіла, які потрібно доглядати. Вони почали будувати будинки, які закривали від них небо. Вони стали смертними і життя їхнє сповнене гіркоти. З’явився початок і настав кінець.

– І що, нічим їм допомогти не можна? – сумно запитала дівчинка.

«Потрібно знову побачити себе зі світла, але це майже неможливо, так глибоко тіні вросли в серця істот. Тому єдине, що може зробити істоту знову іскринкою і звільнити від тіні, це постійно творити собою любов. Любов до обмежень і об’єктів. Однаково любити і землю, і вітер, і вогонь, і комашку і людину. Відчути себе єдиним з усім світом. Дихати самою любов’ю. Любов – це творіння, це се що створює. Тіні не вміють творити, коли істота стане вільною від самої себе – тінь піде від неї і ти не побачиш більше сумних облич.»

Дівчинка простягнула йому руку з іскринкою:

– Це твоє, візьми.

Хлопчик засміявся:

– Це лише сяйво, а світиться воно від твого почуття світу.

Іскринка перетворилася на золотого метелика і полетіла назустріч сонцю.
Дівчинка з хлопчиком ще довго сиділи, дивлячись на захід сонця. Люди, що проходили поряд раптом згадували про щось світле й чарівне, і посміхались до самих себе. Тільки шкода, що забували перехожі про це світло і щастя досить швидко. Тіні не спали.

Дівчинка відкрила очі, вона знову була в своєму теплому ліжечку, а в голові ще й досі лунали слова хлопчика – «Відкрий своє серце світові. Згадай, що ти чарівна істота і твій сенс жити заради самого життя. Творити любов і бути по-справжньому вільною, навіть від самої себе. Такою створило тебе життя.»

Рубрика: дівчина, муха, тінь, хлопчик.