Наверх ↑
 

Голопуз

Був собі купець і купчиха; були вони бідненькі. От купець і каже:

— Треба, жінко, чим-небудь хліб заробляти.

А вона йому відповідає:

— То що ж? Запрягай коней та їдь.

Він трохи подумав, а далі запріг собі дванадцять повозок та й поїхав верстов за п’ятсот в один город та й почав торгувати. Торгував він років з двадцять та й розбагатів так, що й сам не знав, звідкіль воно все взялося у нього. Потім задумав їхати додому. Каже:

— Давно був удома, не знаю, що там робиться, треба одвідати.

На другий день, недовго думаючи, забрав своїх прикажчиків та й поїхав.

От їде він собі, ні про що не думає. Проїхав уже півдороги — тут йому трапилося нещастя. Розпрягли коней, пустили на пашу й самі трохи відпочили. Пришилось напоїти коней, шукають води — нема. А коні аж іржуть. Що робити? Вже верстов на п’ять навкруги обшукали води — нема ніде. Посходились до повозок і хотіли вже запрягати коней — коли це вилазить із землі якийсь чоловік і каже:

— Що даси мені, як я тобі води дістану?

— Що ж я тобі дам?.. Грошей? Ось дивися: оце дванадцять повозок грошей, то я тобі наділю одну.

А він йому й каже:

— Я грошей не хочу, а дай мені те, що в тебе вдома є миліше.

— Я не знаю, що мені вдома миліше. Жінка?

— Ні, — каже, не жінка, а ще миліше жінки.

— Ну, — добре, — сказав купець. — Я тобі дам те, що у мене дома є.

Тільки він це сказав — як піде із землі вода, так, неначе море. Вони напоїли коней і самі напились і поїхали.

Приїжджають у те місто, звідки сам, і став на квартирі у заїжджому дворі. Казав собі дати обідати. Пообідав добре, ліг відпочити. Прокинувшись, він пішов до господині розпитувати, де тут така-то живе його жінка. Вона дивиться, що це він її і допитується. Здивувалася та й каже:

— Хто ти такий і звідки ти?

— Я сам тутешній, їздив торгувати та оце їду до жінки.

— Та хто ж ти такий? Як тебе прозивають?

— Загородній.

— Загородній? — крикнула вона та й упала йому на шию. — Ти мій чоловік, а я твоя жінка.

Обнялися і поцілувалися. А далі входить у хату якийсь парубок — поклонився. Мати взяла його за руку, підвела до батька та й каже:

— Оце, чоловіче, наш син.

Обнялися вони, поцілувались та й почали удвох розказувати про господарство. От він повів батька по крамницях, що їх мати понаживала без нього, — усіх було дванадцять. Провів він його через одинадцять крамниць і почав уводити в дванадцяту, дігтярну, аж батько й каже:

— Та нехай йому вражий син, не хочу туди йти.

А син таки нав’язався:

— Ходім та ходім.

Він і пішов. Увійшли туди, дивляться — аж там лежить записочка. Син підняв та й читає. Як прочитав, а батько так і обімлів. Потім каже:

— Не ходи туди, куди тебе просять.

А в цидулці чорт писав, щоб приходив до нього син купця.

— Ні, тату, вже не можна залишитися, треба йти туди, куди мені наврочено.

На другий день устав раненько, зібрався в дорогу, набрав собі всього, попрощався і піїпов. От іде дорогою та й іде — нічого нема. Минув, мабуть, цілий тиждень уже. Аж ось і добувся парубок туди, де живе чорт. Дивиться — лежить парубок на дивані, вивернувся.

— Здорові, пане!

— Здоров, юначе! Чого тобі треба?

— Та ви ж мене кликали. Ось і цидулка.

— А, знаю, знаю! Ну, йди ж за мною.

І повів його скрізь по своєму царстві й каже:

— Оце все даю тобі на руки, щоб ти за ним ходив. Оце тобі кінь і птиця. Та, гляди, слухай її, бо як не будеш слухати, то лихо тобі буде.

— Ну, добре, буду слухати.

З тим і розійшлися. Господар пішов у свою хату, а він у свою. На другий день прикликав його господар й каже:

— Я йду на війну, а ти залишайся тут та годуй їх. А ні, то вони так заревуть, що я аж із війни почую. Прилечу сюди й тебе з’їм.

Поїхав він на війну, а Іван пішов до коня і птиці. Нагодував їх, увійшов у хату й сидить. Слухає — гуркотить, стукотить. Вискочив він, дивиться — приїхав господар. Увійшов у хату й питає:

— Що ж ти? Годував мого коня і птицю?

— Годував.

— Ну, гляди! Ти тепер у моїх руках. Що захочу, те й зроблю. Ну, йди ж ти у свою хату, а я трохи відпочину та знов поїду.

Іван обійшов скрізь господарство, а чорт заснув. Потім зайшов Іван у свою хату та й задрімав. Коли це чує, входить до нього господар і будить:

— Вставай, — каже, — скоро вже я буду їхати на війну.

Той встав, умився, пішов, подивився скрізь по господарстві. Коли слухає, зове його нечиста сила:

— Ну, хлопче, я буду їхати. Залишайся.

Попрощалися. Чорт і поїхав.

Іван був у нього вже цілий рік. Залишився сам Іван якраз на Великдень, подивився скрізь, увійшов у стайню та й заплакав. От кінь його й питає:

— Чого ти плачеш?

— Як же мені не плакати, коли мені нема ні будня, ні свята!

— Не плач, — каже. — Візьми оці бочки, що біля мене стоять та й повипивай їх. Це — сильна вода.

Той нахилився, випив одну бочівку. Кінь йому й каже:

— Підніми оцю бочівку. Як піднімеш, то годі пити, а як ще не піднімеш, то пий і другу.

Іван спробував підняти — не підніме. Він випив і другу.

— Ну, випив? — питає його кінь.

— Випив, — каже Іван.

— Як випив, то попробуй свою силу: перерви цей ланцюг, яким я прив’язаний.

Іван як узявся, ланцюг так і перервався.

— Сідай же на мене тепер, — сказав кінь.

Іван сів, а кінь і питає:

— Як тебе нести? Чи нижче небес, чи вище дерев?

— Нижче небес! — відповідає Іван.

Поїхали вони якраз зранку й летіли цілий день, до заходу сонця.

Коли це Іван і каже коневі:

— Та вже треба відпочити. Дивися: чи нема чого на землі, щоб куди-небудь прилетіти?

— Ні, — каже, — он щось видно, неначе мурашки лазять.

— Ну, то спускайся, — сказав Іван.

Спустилися, дивляться: вівці пасуться, і чабани сидять.

— Здорові, хлопці! — каже Іван.

— Здорові! Чого вам треба?

— Я прийшов, щоб ви мені зварили їсти.

— Чого ж вам зварити?

— Та хоч полови, та великий казан!

Вони йому й наварили. От він узяв та й обмазався увесь половою: він, бач, дуже гарний був, так обмазався, щоб у нього не закохувалися. Далі питає, що їм заплатити за це? Один і сказав: тридцять карбованців. Іван дав їм, сів на коня, попрощався і поїхав.

Приїжджає в одне село — там жив багатий цар. Він зліз із коня, а кінь вирвав із себе три волосинки і дав йому:

— На, — каже, — тобі ці три волосинки. Як треба буде тобі мене, то ти припали одну, я й прибіжу до тебе.

Іван узяв ті три волосинки й пішов. Дивиться — стоїть високий дім. Він задер голову — сидить цар. А в того царя було три дочки.

— Здорові, пане!

— Здоров, брате! Чого тобі треба?

— Та я прийшов, пане, щоб ви мене найняли.

— До чого ж ти наймаєшся?

— До чого хочете.

— Ну, так я тебе найму сад вичищати. Як же тебе зовуть?

— Мене зовуть Голопуз.

От він пішов у сад той. А там був головний садівник. Заставив його увесь садок обкопати, ровом у сажень до полудня. А Голопуз і каже йому:

— Зробіть мені лопату в аршин завширшки, а в сажень завдовжки.

Йому зробили таку лопату. Дали — він і пішов копати рів. Як копне, так у сажень і викопає яму. Обкопав до обіду увесь садок і ліг, відпочиває. От менша донька й каже батькові:

— Заставте його, тату, щоб він до обіду всі доріжки вичистив.

Цар прийшов і каже Голопузові:

— Щоб ти мені до обіду всі доріжки вичистив у садку.

— Добре, я вичищу. Зробіть мені тільки такий стругач, як доріжка завширшки.

Йому зробили. Він пішов чистити. Як зачепив — так. усю доріжку зразу й вичистив. Повичищав усі доріжки до обіду, ліг і відпочиває. Приходить цар:

— Що? Вичистив?

— Вичистив.

А цареві заздрісно. Він і каже:

— От, вражий син! Як він так скоро вичистив?

Далі менша донька знов каже батькові:

— Скажіть садівникові, щоб дов світу одцвівся садок і щоб яблука були.

Цар покликав до себе старшого садівника і каже йому:

— Зроби так, щоб сад до світу одцвівся і щоб фрукти на деревах були!

Садівник іде та й плаче. А Голопуз стоїть за ліскою й питає:

— Чого ти плачеш?

— Як же мені не плакати, коли заставив цар, щоб до світу одцвівся садок і фрукти щоб були.

— Лягай же ти й спи — до ранку все буде.

Садівник ліг спати. Не спиться йому. Думає, що йому буде завтра від царя.

От Голопуз припалив одну волосинку, що кінь залишив йому. Прибігає кінь.

— Чого ти, господарю, так скоро кличеш мене? Не дав і нагулятися.

— Як же ж мені тебе не кликати, як тут сказав цар, щоб до світу одцвівся садок і фрукти щоб були.

Кінь оббіг раз увесь садок. Як заірже, так увесь сад і зацвів. Далі другий раз оббіг. Як заірже, так увесь цвіт і пообпадав. Третій раз оббіг. Як заірже, так яблука й повиростали. Тоді Голопуз нарвав яблук хустину і поніс до садівника. Розбудив його й каже:

— На, неси й поклади на столі цареві.

Садівник зрадів. Подякував і пішов. А Голопуз заснув під деревом.

Прокидається цар. Дивиться — яблука лежать. Дивується, звідки вони взялися. Не вірить, що це в його садку ростуть. Дивиться — так, ростуть.

Далі йдуть у садок гуляти панни, всі три. Гуляли, зривали яблука та їли. А менша панна побачила, що лежить Голопуз під деревом. Підійшла ближче до нього, дивиться — трошки закотилось у нього щось на лиці. Вона підняла ту шкірку до половини, дивиться — красень! Вона й закохалася в нього.

От трохи згодом пан захотів повіддавати своїх дочок заміж. Понаїжджало до нього панів… Стали в рядок. Панни пішли вибирати. Попереду пішла старша. Ходила, ходила і знайшла собі жениха. Потім пішла середульша. І та знайшла. А далі пішла менша. Ходила, ходила аж двічі і не знайшла собі пари. Каже:

— Таточку, я не знайшла жениха!

— Ну, так я віддам тебе за Голопуза! — сказав, розсердившись, цар.

Вона й зраділа:

— Добре, я вийду за Голопуза.

Повіддавав він усіх дочок; старших за панів, а меншу — за Голопуза. Дав їм земельку — вони там і живуть.

От усі царі збунтувалися, що він віддав свою дочку за мужика, і стали з ним за це воювати. Приходять сестри до Голопуза й кажуть йому:

— Пусти сестрицю з нами проїхатися.

— Нехай їде, тільки назад привезіть.

Поїхали вони. А Голопуз присмалив волосинку. Прибігає кінь.

— Чого тобі треба, що ти мене кликав?

— Проїхатися, — сказав Голопуз.

— Улізь же мені в праве вухо, а в ліве вилізь.

Він уліз і виліз звідти таким юнаком, що ні здумати, рі згадати, тільки в казці сказати. Сів на коня та йде назустріч сестрам тим. Доїхав до них і навмисне впустив батіжок. Старша сестра і говорить меншій:

— Піди, підніми тому юнакові батіжок.

Вона встала з візка, підняла, віддала йому й поцілувала його в руку. Проїхали тоді повз нього сестри й питають меншу сестру:

— Ти знаєш, хто це такий гарний?

— Не знаю, хто це такий.

А вона пізнала, що то її чоловік, тільки не хоче сказати, що він.

От зробив собі Голопуз намет і лежить у ньому. Прибігає до нього від того царя посланець. Просить, щоб прийшов та поміг йому воювати.

— Я не хочу нікому допомагати. Я буду на тій стороні, що сильніша буде. Приїду після.

Приїхав він і пішов до царя, на його сторону. Побив усіх супротивників, і цар став переможцем. Цар запросив його у свій дім і хотів пригостити. А він і каже:

— Ні, я не хочу нічого.

Поїхав додому у свою землянку. Коня пустив і зробився знов Голопузом.

От захотіли вдруге царі воювати із цим царем, його тестем. Знову прийшли сестри, просять, щоб він відпустив сестру проїхатися. Він відпустив, але з тим, щоб знов назад привезли. Сестри поїхали, а він припалив волосинку. Кінь прибігає до нього й питає, що йому треба.

— Проїхатися.

— Ну, влізь же мені в праве вухо, а вилізь у ліве.

Той уліз і виліз юнаком. Поїхав назустріч сестрам.

Упустив навмисне батіжок додолу. Менша сестра підняла знов, подала йому і поцілувала в руку. І хоч пізнала, одначе сказала сестрам, що не знає, хто він.

Проїхавши далі, Голопуз знову став, зробив намет і жде. Тут приїжджає від царя посол, просить його на поміч.

Він відповів те, що й уперше. Поїхав, розбив царів, але в хату зайти не захотів на закуску. Поїхав собі додому, коня пустив і знову став Голопузом.

Коли це ті царі зібралися уже втретє воювати на його тестя. Знову прийшли сестри до нього просити, щоб пустив з ними свою жінку погуляти.

— Нехай іде, тільки привезіть назад.

Після того припалив волосинку — кінь прибіг.

— Чого ти мене так скоро зовеш?

— Поїдемо воювати.

Кінь і каже йому:

— Як хто перев’яже мені ниткою ноги, то ти зараз рубай, бо я пропаду.

Поїхали. Він знов упустив батіжок. Менша сестра знову підняла, подала й поцілувала його в руку. Проїхав він далі, поставив намет і лежить. Прибігає до нього посол від царя:

— Їдьте воювати, просив цар, — каже.

Він і поїхав. Як приїхав, так усе військо і розбив. Цар запрошує його до себе:

— Ходім же, вип’ємо. Сильно напрацювалися.

— Ні, я не хочу пити. Я поїду додому.

Хотів їхати додому. Дивиться — у коня поперев’язувані ноги. Він перерубав нитку і ненароком зачепив і собі ногу — кров так і полилася. Менша дочка скинула із себе хустину і перев’язала йому рану. Він розсердився, поїхав додому, відпустив коня і написав кров’ю на дверях: «Хто мене розбудить, тому голову зітну!»

Прийшов до нього цар. Дивиться — лежить Голопуз, біля нього кров. І думає цар: «Оце ж то той самий, що воював!» Хотів його розбудити. Коли дивиться — на дверях написано: хто його збудить, тому він голову зітне. Побоявся цар будити його. Покликав музику. От музика й почала грати. Грає, грає, а його не розбудить ніяк. Аж перед вечором устав він сам і пішов до царя, свого тестя. Цар прийняв його у свою хату, і стали вони жити разом. Після Голопуз згадав, що і в нього є батько й мати, поїхав у те місто, де вони жили. Приїхав туди, а вони вже в&ерли, не застав живих. От він купив собі хату й залишився там жити.

Рубрика: голопуз, діти, жінка, кінь, купець, чоловік, чорт.



Додати в закладки