Наверх ↑
 

Як равлик хатинку шукав

Колись давно равлики не мали хаток на спинах. Вони мокли під дощем і мліли на сонці, тому й було їх дуже мало.

І от одного разу маленький, але дуже сміливий равлик, якого звали Повзунець вирішив знайти собі хатинку.

Для початку поповз наш равлик у поле. Довго блукав він між травинками та волошками, аж раптом натрапив на невеличку нірку.

“Ну ось! Тепер у мене буде власна домівка, де я зможу жити в теплі та затишку!”, – зрадів Повзунець, і вже було надумав залізти у свою нову оселю, аж тут звідки не візьмись вискочило мишеня і жалібно пропищало:

– Равлику, будь-ласка, віддай мені цю нірочку. Я маму загубив, і тата загубив, а тут у полі шуліки літають, схопити мене хочуть, а сховатись ніде. А я ж іще маленький! Дозволь мені тут пожити!..

Шкода стало Повзунцю мишеня. Подумав він, подумав, та й промовив:

– Ну, гаразд. Живи. Я собі ще щось знайду. Але ж дивись, не втрачай пильності та будь обережним.
Зраділо мишеня і миттю зникло в нірочці. А Повзунець вирушив далі.

Невдовзі наш равлик опинився у лісі. І відразу натрапив на великий та кудлатий кущ. Зрадів равлик: “От тут і буде моя оселя! Місця багато, затишно, і чути як пташки співають! Буду тут жити!”. Тільки-но равлик так подумав, як перед ним з’явилася ціла зграя різних комашок. І заплакали вони:

– Равлику, любий, віддай нам це місце! Нас он як багато, а жити нема де. А тут нам добре буде, бо і пташки нас не помітять, і люди не потопчуть. Ми ж такі маленькі та беззахисні!

Добре серце мав Повзунець. Шкода йому стало комашок. Тому вирушив він далі, залишивши таке гарне місце малятам.

Аж тут побачив равлик деревце невелике, а в ньому дупло маленьке. Подумав Повзунець і вирішив:
“Підніматись важкувато буде, зате тепло всередині і краєвид гарний. Залишусь я, мабуть, тут жити”. І хотів уже залізти у свою нову домівку, аж тут чує – схлипує хтось. Оглянувся, а біля нього дві білочки маленькі ридають.

– Що трапилося? – запитав Повзунець.

– Ми жили в сусідньому дереві, а його зрубали. І тепер ми залишилися без хатинки. Нам холодно і нема де спатки. А ми так натомилися!..

Защеміло в Равлика серденько. Згадав він, як йому без домівки важко і так шкода стало Повзунцю білочок. Вимовив він:

– Ось тут є деревце. У ньому дупло невеличке, але вам вистачить. Живіть собі тут, а з часом, можливо, щось краще знайдете.

Затанцювали від радощів білочки і побігли зі своїм новим житлом знайомитись.

А Повзунець згорнувся калачиком і заплакав – так шкода йому себе стало.

– Ніде нема мені хатинки! А я такий стомлений. Всі мають де жити, і мурашка, і пташина, і звірятко, а я – ні. Ніде мені навіть головцю притулити…

І тут з’явилася перед Повзунцем Чарівниця Лісова. Махнула своєю зеленою палицею і промовила:

– Бачила я, равлику, як ти іншим допоміг, хатинки їм повіддавав, хоч і собі міг залишити. Добре у тебе серце, хоч ти і маленький зовсім. Тому подарую я тобі особливу хатинку. Будеш ти її постійно при собі мати. Захочеш – заховаєшся, захочеш – вилізеш. І зручно тобі буде, бо рухатиметься вона слідом за тобою.

Ось так і з’явилися у равликів на спинках будиночки. А все завдяки маленькому хороброму і дуже доброму Повзунцю.

Рубрика: білочка, комашка, мишка, про тварин, равлик.



Додати в закладки