Наверх ↑
 

Як чоловік учив ліниву жінку

Була собі у одних людей дочка. Та дуже лінива, ні до якої роботи не візьметься, все гуля або на печі спить. Та ще й мати у неї була така, що завжди підтакувала їй усе.

— Гуляй, — каже, — доню, у молодості, а на старість уже роби сама на себе. Горе тебе всьому навчить.

Ну, оце жила собі дівчина та й стала уже дівкою, треба уже і заміж віддатись, коли її не хоче ніхто брати, бо дуже ледача.

От знайшовсь-таки парубок, що послав до неї сватів. Батько й мати, звісно, зраділи, тільки мати й питає:

— А що, сину, чи ти її не будеш бити?

— Ні, мамо, не буду. Я вже знаю, що з нею робити.

Ну, оце вони посватались, повінчались, забрали скриню і поїхали до молодого.

Жили вони після весілля так, як усі, а тут наступа косовиця, а молодий каже всім своїм домашнім, так щоб і жінка чула:

— Ну, слухайте всі: хто скільки зробить сьогодні, той стільки і їсти буде, а хто нічого не зробить, той нічого їсти не буде! — і пішли усі в степ, а Олена залишилась з старою матір’ю молодого.

Подумала вона собі та й каже:

— Ні, це, мабуть, мій чоловік пожартував. Мій батько теж казав, що їсти не дасть, як не буду робить, одначе ж давав!

Подумала оце вона собі так та й лягла собі спати на пічку і проспала до обіду, а тут уже й приходять в поля обідати, бо поле недалеко було.

Чоловік і почав питати всіх: хто скільки наробив. От один каже: я косив, другий каже: я снопи в’язав третій каже: а я возив хліб на тік.

— А ти, жінко, що робила?

— Я… я нічого!

— Ну, то й їсти будеш нічого!

Зітхнула тут Олена, а у животі наче хто возом їде.

На другий день чоловік знову наказує своїм, а Олена й рада була б уже взятися за роботу, коли ж це їй первина. Ото взяла вона відра й принесла води, та так утомилася, що й прилягла та до обіду й пролежала.

Приходять з степу, а чоловік «нову почав питати, хто що робив. Той каже — те, другий — те.

— Ага, Олено, що робила?

— Я сьогодні води принесла на обід.

— Ну, то на ж тобі кухлик води, а обідать не дам.

На третій день, як пішли усі на роботу, заходилась Олена помагати бабці, бо вже дуже їсти захотілося: наносила дров, принесла води, замела у хаті, пі? затопила, тісто замісила…

Тільки що обід поспів, аж глядь — уже з роботи їдуть; їй аж сумно стало, що так час швидко пробіг.

На цей раз уже й Олена пообідала й вечерять налагодила.

Так вона проробила до неділі.

Приходить її батько у неділю, щоб одвідать свою дочку, як їй живеться у зятя: прийшов — і не надивиться на свою дочку: і піч сама затопить, і обід налагодить, у хаті позамітає… Він аж руки розставив та й питає:

— Як це тебе чоловік твій до роботи привчив?

Вона мовчить. Аж тут з церкви йдуть. Олена вибігла швидше з хати, принесла сиру шкіру, дала своєму батькові та й каже:

— Нате, тату, мніть хочцю шкіру, бо тут такі люди: як хто нічого не робить, то тому й їсти не дають.

Подивувався старий, взяв шкіру та й заходився її м’ять.

Приходить молодий хазяїн, глянув на старого, поздоровкався та й питав його:

— Що це ви робите?

— Шкіру мну, бо мені дочка казала, що у вас тому їсти не дають, хто нічого не робить.

Зареготав той чоловік і каже:

— Киньте, батьку, цю шкіру, це я свою жінку привчав до роботи не молотом, а голодом.

Засміявся тут старий, обняв свого зятя. А молоді почали з того часу жить-поживать та й добра наживать.

Рубрика: дівчина, діти, жінка, чоловік.



Додати в закладки