This page is hosted for free by zzz.com.ua, if you are owner of this page, you can remove this message and gain access to many additional features by upgrading your hosting to PRO or VIP for just 32.50 UAH.
Наверх ↑
 

Як чоловік на правду вивів урядовців

Жив один чоловік. Хоч і не мав дітей, лиш жінку, і ще був молодий, зате бідував. Не було в нього нічого, лиш дві робочі руки. Та найціннішим його скарбом була чиста совість, бо цей чоловік був такий правдивий, що за правду пішов би в огонь!

Як дуже справедливого, обрали його до сільського уряду. Тут боронив бідних людей, але зазнавав чимало біди, бо інші урядовці були багачі й трималися вкупі. Хоч би яку неправду порадив хтось із них, підтакували всі. А наш чоловік хоч би яке добре слово сказав, не хотіли прийняти, бо то на користь бідним.
За старосту нічого й говорити: той просто ненавидів бідарів і разом із нотарем мучив їх, як хотів.

Тяжко було нашому чоловікові самому боротися за бідний народ, та він не здавався.

Раз, коли йому вже дуже надокучило, говорить своїй жінці:

— Так далі не можна. Моєї правди ніде нема, бо я бідний. Піду я у світ шукати ліпшу долю.

— Не ходи ти, чоловіче, з дому. Якось воно буде.

Може, ми грішні, й через те не маємо щастя. Знаєш що? Спробуй попостити два-три понеділки.

Чоловік послухав жінку. Постив один, другий, третій понеділок, а тоді так звик, що й не помітив, як підряд сім понеділків дотримувався посту. Але бог йому не дав нічого за це. Чоловік втратив терпець:

— Жінко, доста! Тепер іду в світ і доти не вернуся, доки не знайду правду.

І ще того дня зібрався в путь. Іде цілий тиждень. На восьмий день зайшов у густий ліс. Почав придивлятися, де б переночувати, й помітив на галявині вогонь. Коло вогню сидів старенький дідо й паслися два коники.

Наш чоловік вклонився.

— Добрий день, дідику!

— Доброго здоров’я, синку! Куди ти мандруєш?

Розповів наш чоловік усю свою біду: як у сільському уряді засіли багачі, як він з ними боровся за бідних і його ненавиділи, як постив сім понеділків, аби знайти щастя, але бог не дав йому нічого.

— Тепер буду ходити по світу, доки не знайду правду.

Старий слухав, слухав, а як бідняк докінчив свою бесіду, говорить:

— Гей, чоловіче добрий. У велике дерево ти зарубав сокиру. Доти будеш ходити, доки й постарієш, а правду, може, й не знайдеш. Бо є така приповідка: «Доки від пана до пана, то візьме чорт Івана». Слухай, що тобі пораджу: облиш правду глядати, візьми собі оці два коники й вертайся додому. Роби так, як дотепер.

Так вони говорили, а тоді коло вогню полягали спати. Рано чоловік пробудився, глянув: діда нема, тільки коники пасуться на галявині.

Бідняк узяв коників, сів на одного і ще того дня понадвечір вернувся додому. Жінці одразу розповів, що було в дорозі, й вона заспокоїлася.

Отак має чоловік два коники і вже йому ліпше. Другого дня попросив від добрих людей воза й рушив у ліс привезти дрова. Нарубав, склав на віз і хоче вже їхати, а один кінь проговорив:

— Ой, газдику наш! Зі стількома дровами ганьба вертатися із лісу. Наклади, скільки можеш. Не бійся, ми повеземо.

Напакував чоловік такий возище дров, що коли їхав селом, люди з усіх дворів вибігали й чудувалися, як це малі коники можуть тягнути отакий тягар!

А від того часу, де треба було везти щось важке, все кликали нашого ґазду. І за один рік він став багачем.

Тепер уже і в сільському уряді почали його шанувати й слухати. Лиш староста й нотар усе ще на нього криво поглядали. Бо наш чоловік, хоч і став багатим, додержувався правдивого закону — захищав бідних людей.

За два роки так розбагатів, як хоч котрий ґазда на селі.

Тоді староста й нотар вирішили, що треба забрати від чоловіка коники.

— Коли так піде далі, — говорили вони між собою, — то цей чоловік не буде панькатися й з нами!

І дали наказ, щоб за одну ніч позвозив усі сільські дрова у двір нотаря, а як ні — коні не його.

Зажурився чоловік. Коли зайшов у хлів, коник його звідує:

— Ґаздо наш, чому такий зажурений?

— Староста наказав за одну ніч позвозити всі сільські дрова.

— Не біда!.. Спокійно собі спи, а на рано все буде готово.

Так воно й сталося. На другий день нотар не міг і двері відчинити — цілий його двір був завалений дровами.

Розсердився староста. Закликав чоловіка до себе і говорить:

— Ладися швидше, бо поведеш нас із нотарем у пекло. Ми хочемо видіти, як там шкварчать грішники.

Ще гірше зажурився чоловік.

— Ґаздо наш, чого такий смутний? — питають його коники.

— Де би не сумний, якщо дістав наказ повезти старосту із нотарем до пекла…

— Не біда! їм лише там і місце. Не журися, ми туди самі повеземо панів. Ти, як почуєш запах сірки, скоч із воза, щоб лиш зостались вони двоє.

Так і було. Яй тільки розвиднялося, чоловік стояв із возом коло воріт нотаря.

Староста і нотар повставали, поснідали й розсілися на возі, як вельможі.

— Жени просто в пекло! — закричали грізно.

Й чоловік погнав коні, а ті — в глухий ліс. Їдуть, їдуть. Заїхали в таке страшне місце, куди і птах не залітає. Чує чоловік, засмерділо сіркою! Скочив із воза, ніби хоче підправити спорядження на конях.

— Далі, далі! — командує нотар.

А коникам цього було й треба. Тої хвилини рушили повз провалля, з котрого несло сіркою і фукало полум’я. Потім нараз кинулися вбік, віз перевернувся і староста з нотарем злетіли у прірву.

Так і не видів їх більше ніхто.

Чоловік вернувся з кониками додому, якби нічого й не сталося.

Люди чекали-чекали сільських верховодів, бачили, що їх нема, й вирішили, що треба обрати собі нового голову.

Доти вибирали, що нарешті вибрали нашого чоловіка, бо ліпшого від нього не знайшли.

— Я вам буду й за старосту й за нотаря, — каже чоловік, — якщо пообіцяєте, що завжди будете за правду зі мною стояти.

— Інакше й не можна! — заговорили інші урядовці, — будемо всяку справу наперед обмірковувати, а тоді приймати.

Ну, добре. Обрали нашого чоловіка за сільського старосту, і держить він порядок, як належить.

А якось наш староста захотів урядовців випробувати, чи навчилися робити по совісті, по правді.

Скликав збори й почав говорити і про те, і про се…

А його урядовці лиш головами кивають, на все правду дають.

Староста посміхнувся:

— Знаєте, люди чесні, у мене в коморі стояли пляшки, та їх миші погризли.

— Може бути, — підтакують йому урядовці, — миші і скло погризуть.

Тоді чоловік каже:

— Гей-гей, люди добрі! Ви ще не навчилися правду говорити. Ви за старим законом ще чините: що скаже багач, то і повторюєте!

Урядовці похнюпилися й знову обіцяли, що відтепер тільки за правду стоятимуть.

Час минає. Чоловік ще раз задумав спробувати своїх урядовців. Знову скликав збори. Коли обміркували усякі діла, староста між іншим каже:

— Знавте, що я видів сьогодні у лісі?

— Що, що?

— Через ліс летіли риби й так гарно співали, що я не міг наслухатися!

— І таке може бути, — підтвердила зразу урядовці.

Засміявся староста:

— Люди добрі! Ви ніяк не можете відвикнути від неправди, від брехні.

Вони заганьбилися і мовчки розійшлися по домівках.

Як минуло пару місяців, чоловік втрете скликав збори. Поговорили про справи, а тоді староста сказав:

— Чи чули ви новину? В місті водять ведмедя, який бубонить в бубон.

Урядовці посхоплювалися й запротестували:

— Сього не може бути! Ведмідь не може в бубон бити! Ми такого ще ніде не виділи!

Наш чоловік засміявся:

— Ну, се вже добре! Добре, що не вірите тому, чого своїми очима не виділи. Знайте: ведмедя не тяжко навчити у бубон лупити. Але мене радує, що ви уже своєю головою стали думати.

І від того часу урядовці добре керували.

Рубрика: багатий, бідний, дід, жінка, кінь, чоловік.