Наверх ↑
 

Як чоловік на правду вивів урядовців

Жив один чоловік. Хоч і не мав дітей, лиш жінку, і ще був молодий, зате бідував. Не було в нього нічого, лиш дві робочі руки. Та найціннішим його скарбом була чиста совість, бо цей чоловік був такий правдивий, що за правду пішов би в огонь!

Як дуже справедливого, обрали його до сільського уряду. Тут боронив бідних людей, але зазнавав чимало біди, бо інші урядовці були багачі й трималися вкупі. Хоч би яку неправду порадив хтось із них, підтакували всі. А наш чоловік хоч би яке добре слово сказав, не хотіли прийняти, бо то на користь бідним.
За старосту нічого й говорити: той просто ненавидів бідарів і разом із нотарем мучив їх, як хотів.

Тяжко було нашому чоловікові самому боротися за бідний народ, та він не здавався.

Раз, коли йому вже дуже надокучило, говорить своїй жінці:

— Так далі не можна. Моєї правди ніде нема, бо я бідний. Піду я у світ шукати ліпшу долю.

— Не ходи ти, чоловіче, з дому. Якось воно буде.

Може, ми грішні, й через те не маємо щастя. Знаєш що? Спробуй попостити два-три понеділки.

Чоловік послухав жінку. Постив один, другий, третій понеділок, а тоді так звик, що й не помітив, як підряд сім понеділків дотримувався посту. Але бог йому не дав нічого за це. Чоловік втратив терпець:

— Жінко, доста! Тепер іду в світ і доти не вернуся, доки не знайду правду.

І ще того дня зібрався в путь. Іде цілий тиждень. На восьмий день зайшов у густий ліс. Почав придивлятися, де б переночувати, й помітив на галявині вогонь. Коло вогню сидів старенький дідо й паслися два коники.

Наш чоловік вклонився.

— Добрий день, дідику!

— Доброго здоров’я, синку! Куди ти мандруєш?

Розповів наш чоловік усю свою біду: як у сільському уряді засіли багачі, як він з ними боровся за бідних і його ненавиділи, як постив сім понеділків, аби знайти щастя, але бог не дав йому нічого.

— Тепер буду ходити по світу, доки не знайду правду.

Старий слухав, слухав, а як бідняк докінчив свою бесіду, говорить:

— Гей, чоловіче добрий. У велике дерево ти зарубав сокиру. Доти будеш ходити, доки й постарієш, а правду, може, й не знайдеш. Бо є така приповідка: «Доки від пана до пана, то візьме чорт Івана». Слухай, що тобі пораджу: облиш правду глядати, візьми собі оці два коники й вертайся додому. Роби так, як дотепер.

Так вони говорили, а тоді коло вогню полягали спати. Рано чоловік пробудився, глянув: діда нема, тільки коники пасуться на галявині.

Бідняк узяв коників, сів на одного і ще того дня понадвечір вернувся додому. Жінці одразу розповів, що було в дорозі, й вона заспокоїлася.

Отак має чоловік два коники і вже йому ліпше. Другого дня попросив від добрих людей воза й рушив у ліс привезти дрова. Нарубав, склав на віз і хоче вже їхати, а один кінь проговорив:

— Ой, газдику наш! Зі стількома дровами ганьба вертатися із лісу. Наклади, скільки можеш. Не бійся, ми повеземо.

Напакував чоловік такий возище дров, що коли їхав селом, люди з усіх дворів вибігали й чудувалися, як це малі коники можуть тягнути отакий тягар!

А від того часу, де треба було везти щось важке, все кликали нашого ґазду. І за один рік він став багачем.

Тепер уже і в сільському уряді почали його шанувати й слухати. Лиш староста й нотар усе ще на нього криво поглядали. Бо наш чоловік, хоч і став багатим, додержувався правдивого закону — захищав бідних людей.

За два роки так розбагатів, як хоч котрий ґазда на селі.

Тоді староста й нотар вирішили, що треба забрати від чоловіка коники.

— Коли так піде далі, — говорили вони між собою, — то цей чоловік не буде панькатися й з нами!

І дали наказ, щоб за одну ніч позвозив усі сільські дрова у двір нотаря, а як ні — коні не його.

Зажурився чоловік. Коли зайшов у хлів, коник його звідує:

— Ґаздо наш, чому такий зажурений?

— Староста наказав за одну ніч позвозити всі сільські дрова.

— Не біда!.. Спокійно собі спи, а на рано все буде готово.

Так воно й сталося. На другий день нотар не міг і двері відчинити — цілий його двір був завалений дровами.

Розсердився староста. Закликав чоловіка до себе і говорить:

— Ладися швидше, бо поведеш нас із нотарем у пекло. Ми хочемо видіти, як там шкварчать грішники.

Ще гірше зажурився чоловік.

— Ґаздо наш, чого такий смутний? — питають його коники.

— Де би не сумний, якщо дістав наказ повезти старосту із нотарем до пекла…

— Не біда! їм лише там і місце. Не журися, ми туди самі повеземо панів. Ти, як почуєш запах сірки, скоч із воза, щоб лиш зостались вони двоє.

Так і було. Яй тільки розвиднялося, чоловік стояв із возом коло воріт нотаря.

Староста і нотар повставали, поснідали й розсілися на возі, як вельможі.

— Жени просто в пекло! — закричали грізно.

Й чоловік погнав коні, а ті — в глухий ліс. Їдуть, їдуть. Заїхали в таке страшне місце, куди і птах не залітає. Чує чоловік, засмерділо сіркою! Скочив із воза, ніби хоче підправити спорядження на конях.

— Далі, далі! — командує нотар.

А коникам цього було й треба. Тої хвилини рушили повз провалля, з котрого несло сіркою і фукало полум’я. Потім нараз кинулися вбік, віз перевернувся і староста з нотарем злетіли у прірву.

Так і не видів їх більше ніхто.

Чоловік вернувся з кониками додому, якби нічого й не сталося.

Люди чекали-чекали сільських верховодів, бачили, що їх нема, й вирішили, що треба обрати собі нового голову.

Доти вибирали, що нарешті вибрали нашого чоловіка, бо ліпшого від нього не знайшли.

— Я вам буду й за старосту й за нотаря, — каже чоловік, — якщо пообіцяєте, що завжди будете за правду зі мною стояти.

— Інакше й не можна! — заговорили інші урядовці, — будемо всяку справу наперед обмірковувати, а тоді приймати.

Ну, добре. Обрали нашого чоловіка за сільського старосту, і держить він порядок, як належить.

А якось наш староста захотів урядовців випробувати, чи навчилися робити по совісті, по правді.

Скликав збори й почав говорити і про те, і про се…

А його урядовці лиш головами кивають, на все правду дають.

Староста посміхнувся:

— Знаєте, люди чесні, у мене в коморі стояли пляшки, та їх миші погризли.

— Може бути, — підтакують йому урядовці, — миші і скло погризуть.

Тоді чоловік каже:

— Гей-гей, люди добрі! Ви ще не навчилися правду говорити. Ви за старим законом ще чините: що скаже багач, то і повторюєте!

Урядовці похнюпилися й знову обіцяли, що відтепер тільки за правду стоятимуть.

Час минає. Чоловік ще раз задумав спробувати своїх урядовців. Знову скликав збори. Коли обміркували усякі діла, староста між іншим каже:

— Знавте, що я видів сьогодні у лісі?

— Що, що?

— Через ліс летіли риби й так гарно співали, що я не міг наслухатися!

— І таке може бути, — підтвердила зразу урядовці.

Засміявся староста:

— Люди добрі! Ви ніяк не можете відвикнути від неправди, від брехні.

Вони заганьбилися і мовчки розійшлися по домівках.

Як минуло пару місяців, чоловік втрете скликав збори. Поговорили про справи, а тоді староста сказав:

— Чи чули ви новину? В місті водять ведмедя, який бубонить в бубон.

Урядовці посхоплювалися й запротестували:

— Сього не може бути! Ведмідь не може в бубон бити! Ми такого ще ніде не виділи!

Наш чоловік засміявся:

— Ну, се вже добре! Добре, що не вірите тому, чого своїми очима не виділи. Знайте: ведмедя не тяжко навчити у бубон лупити. Але мене радує, що ви уже своєю головою стали думати.

І від того часу урядовці добре керували.

Рубрика: багатий, бідний, дід, жінка, кінь, чоловік.



Додати в закладки