Наверх ↑
 

Кобиляча голова

Був собі дід та баба. От і в діда дочка, і в баби дочка. От баба пускає їх на досвідки прясти. Дідова ж дочка пряде, а бабина все нічого не робить, а як прийде додому, то ще й обмовить ту.

Ну баба й зненавиділа дідову дочку та й каже до діда:

— Поведи свою дочку, де хоч, там її і дінь, щоб вона в нас дурно хліба не їла!

От дід — нічого робить — і повів.

Веде та й веде, та завів її в ліс — аж там стоїть хатка пуста. Він її у ту хатку й увів.

— Сиди ж ти, дочко, тут, а я піду дровець нарубаю.

Та й пішов. Прив’язав колодочку до віконечка, а сам подався додому. То оце вітер повійне, а колодочка — стук-стук, стук-стук!

А дівчина:

— Це ж мій батечко дрівця рубає!

Сидить вона собі шиє та й не вийде подивитись, що воно стука.

Аж уже стала й ніч.

Коли це — стукотить-гримотить — кобиляча голова біжить.

— Дівко, дівко, одчини!

Вона й одчинила.

— Дівко, дівко, пересади через поріг!

Вона й пересадила.

— Дівко, дівко, дай вечерять!

Вона й вечерять дала.

— Дівко, дівко, постели!

Вона й послала.

— Дівко, дівко, — просить, — положи мене спать!

Вона й поклала.

— Дівко, дівко, заглянь мені в ліве вухо, а в праве виглянь!

Вона й заглянула, а там — і лавки, і двори, і будинки великі, і всяка всячина.

От як виглянула в праве вухо — й така стала гарна!

Згодом вийшла вона заміж за такого хорошого парубка, і живуть собі гарно.

Діждали свята, вона й каже до свого чоловіка:

— Поїдьмо та й поїдьмо до мого батька в гості.

— То й поїдьмо, — каже чоловік.

Поїхали.

От як приїхали, а мачуха аж перелякалась, як побачила, що вона така стала, та й каже дідові:

— Поведи та й поведи й мою дочку, куди свою водив!

Він узяв та й повів.

Веде та й веде — коли ліс, а в лісі пуста хатка стоїть. Він узяв та туди її й завів:

— Отут тобі, дочко, жить!

Та й пішов собі.

А вона досиділа аж до вечора, коли це — стукотить-грюкотить — кобиляча голова біжить.

— Дівко, дівко, одчини!

А вона:

— Не велика пані, сама одчиниш.

Вона й одчинила.

— Дівко, дівко, пересади через поріг.

Не велика пані, сама перелізеш.

Вона й перелізла.

— Дівко, дівко, дай вечерять.

— Не велика пані, й сама візьмеш!

Вона й повечеряла.

— Дівко, дівко, постели спать.

— Не велика пані, й сама постелиш.

Вона й послала.

— Дівко, дівко, заглянь мені в ліве вухо, а в праве виглянь.

Вона й заглянула. А там — один ліс, та такий густий та темний — оком не проглянеш. Тут де не взявся вовк, ухопив її та й поніс не знать куди.

От, а в діда була собачка маленька. То оце вона лежить на призьбі та:

— Дзяв-дзяв! Дідова дочка — як ясочка, а бабиної дочки і слуху не чуть!

То баба:

— А, капосна собака, як дражниться!

Та й піде й прожене собачку з призьби і поб’є.

То баба в хату, а собачка знову на призьбу та:

— Дзяв-дзяв! Дідова дочка — як ясочка, а бабиної дочки і слуху не чуть.

От баба і каже дідові:

— Йди, діду, довідайся, щб воно за знак, що твоя дочка приїздила в гості, а моєї й слуху не чуть.

Дід і пішов довідаться.

Коли приходить він туди — аж тільки хатка пуста у лісі стоїть.

Рубрика: баба, дівчина, дід, діти.



Додати в закладки