Наверх ↑
 

Дідусь і бабуся

Ішли раз дідусь і бабуся з міста додому. Коли чують — щось плаче неподалік від дороги. Пішли в той бік, а тут сидить на корчику на галузці маленьке дівчатко.

«Чого ж ти плачеш, моя донечко?» — питає бабуся.

«Спізнилася я додому, та дотепер в гніздечку ластівки жила. Вона полетіла в теплий край, мене покинула, а я не знаю, куди подітися. Мені зимно, я голодна», — плаче маленька.

Розгорнула бабуся хусточку, завинула дівчинку і взяла з собою.

А дід і баба мали стару хатку, що вже набік похилилася. В хаті, крім стола, лави, топчана з соломою та розваленої печі, більше нічого не було.

«Що ж, дідусю, — каже бабуся, — дівчинку маємо, де ж покладемо її спати?»

Дідусь взяв соломи, зробив малий кошичок, вистелив його пір’ячком, накрив рушничком і — ліжечко готове.

«Що ти, донцю, будеш їсти? У мене, крім сухого хлібця, нічого нема», — журиться старенька.

«Принеси мені, бабусю, з городу яку квітку, нап’юся з неї меду. Нічого більше я не споживаю», — відповіла дівчинка.

Побігла бабуся в сад, а там біла квітка зацвіла. Принесла, подала, напилася мала із квітки, лягла в кошичок та й заснула. Полягали обоє старенькі, нічого не говорять, щоб малу не збудити. Будяться рано та щось не так коло них, як було вчора. Лягали спати на солому, а сплять тепер на пухових подушках.
«Дідусю, чи ти спиш? Обізвися, бо мені щось наяБу сниться. Не знаю, де я», — шепче бабуся.

«Ні, і я не знаю, де я», — відповідає дідусь, протираючи очі.

Посідали, розглядаються. Світлиця висока, простора. Вікна заслонені білими фіранками. Нема старого стола, ні лави, все нове: стіл, крісла, шафа та скриня. Замість розваленої печі стоїть мурована, у ній горить вогонь, горшки та ринки сюди-туди пересуваються, з кошика самі полінця в піч влітають, на вогонь кладуться.
«Ну, дідусю, коли й ти все те бачиш, то нам не сниться, це мусить бути правда, вставаймо».

Повставали. Для бабусі — нова спідниця з оксамито¬вим кафтаником, білий чіпок з червоними стьожками, для дідуся — ціле нове вбрання на кріслі, під кріслом делікатні черевички. Одяглися, дивляться одно на друге, не пізнають себе.

«Перепрошую вас, пані! Не бачили ви моєї бабусі? Вона тут була».

«Вибачайте, паноньку! Тут мій дідусь був. Не виділи ви його?»

«Це голос моєї бабусі!.. Чи то не ти, бабко, так гарно прибралася, що й не пізнаю тебе?»

«А так паноньку!.. Та й ви так говорите, як мій дід говорив!».

«Це, бабусю, таки не сон, а правда. Подивися у вікно, що там діється».

Подивилися, вийшли на двір і очам не вірять. Стоять нові стайні, а в них: воли, коні, корови. Сіно складається само за драбини. Молока повні дійниці надоїлося. Дійниці самі до хати сунуться та в горшки молоко виливають, а горшки самі стають рядком на полицю. По подвір’ю кури, гуси, качки ходять, зерно збирають, що не знати, звідки сиплеться. От і кошик, повний яєць, до хати чимчикує. Відро само з криниці воду тягне, в коновку виливає, а коновка воду в хату носить.

Повернулися в кімнату, надивувавшися всьому, і стали жити, як у Бога за дверима.

Настала зима тріскуча. Мете снігом, шумить вітрами, посилає морози, а в діда й баби квіти в хаті цвітуть, як у квітнику. Дівчинка п’є медок .з квітів, щебече, дідиків розвеселяє. Тішаться нею старі та й не спам’ятались, як весна настала.

«Відчиніть двері, мені час у світ іти», — каже одного дня дівчинка.

Просять і плачуть старенькі: «Лишися в нас, донечко! Як же нам без тебе бути?!»

«Ні, не можу. Кличе мене моя матуся — весна! Ви жийте собі в гаразді за те, що охоронили мене від зими», — відповіла дівчинка і стала красною дівицею, вся в квітах заквітчана, а в руках кошик, повний цвіту. Вийшла на двір, піднеслася під хмари та й висипала квіти на всі сторони, й зацвіли всі сади, луги і ліси.

Старенькі й не знали, що перезимували в себе дочку весни, котрій Бог передав квіти на цілій землі.

Рубрика: баба, дівчина, дід.



Додати в закладки