This page is hosted for free by zzz.com.ua, if you are owner of this page, you can remove this message and gain access to many additional features by upgrading your hosting to PRO or VIP for just 32.50 UAH.
Наверх ↑
 

Казка про нерозумне

Посперечалися одного разу Олівець з Гумкою, хто з них достойніший і потрібніший малому учневі Юрку. А треба вам ще знати, що Олівець дуже гордився своїм чудовим почерком, а Гумка була страшенно вперта.

— Ну, скажи, кому ти потрібна? — насміхався Олівець над Гумкою. — Та ти ні однієї лінії на папері накреслити не зможеш! Хіба можеш ти написати в зошиті таке слово, як «мама», чи «баба», чи хоча б 2×2 = 4?.. А втім — нехай всі тут присутні розсудять і скажуть — хто достойніший: я чи ти?

А в пеналі Юрка були чотири блискучих Пера, дерев’яна Ручка і Ножик для підстругування Олівців. Вони поки що мовчали, бо не мали бажання втручатися в суперечку. Тільки старий, весь у чорнильних плямах дядько Пенал, який уже багато пережив і багато чув і бачив на своїм довгім віку, пробурчав сердито:

— Дурість все це, та й годі!

— То, то, то! — зацокотіла в кутку язиката Гумка.— Ох, Боже, писака який знаменитий найшовся. І користі з твоєї писанини, шмаровозе, якщо все те, що ти надряпаєш, я одним помахом зітру!

— Так, так! — зітхнув тихо Зошит, який лежав на столі.— А все це падає на мою бідну шкіру! Одні пишуть, інші витирають, а ти, брате, терпи! Кому яка думка спаде — той все зараз же на папір… І за що мені така образа?..

А Олівець і Гумка не втихомирюються. Вони ще більше зненавиділи одне одного і тільки чекали на випадок, аби ще раз зчепитися. Чекати випало недовго.

Увечері малий Юрко, виконавши домашнє завдання, залишив у безладді на столі шкільне приладдя.

Коли ж старий годинник у кутку біля шафи віддзвонив дванадцяту годину і місяць зазирнув через вікно в Юркову кімнату — на столі зараз же почалася дивна суєта.

Олівець згадав ранкову суперечку з Гумкою і відчув себе ображеним тим, що Гумка назвала його прилюдно «шмаровозом».

— Ну, ти, божевільна цокотухо! — крикнув Олівець. — Ось ми тепер з тобою поквитаємося! В особі всіх жителів Шкільної Сумки викликаю тебе на смертний бій! Всіх присутніх кличу в свідки! Побачимо, хто переможе: чи ти мене зітреш, чи я тебе перепишу!

— Славно! Ото буде втіха! — запищали тоненькими голосочками чотири блискучих Пера, які ще ніколи не купалися в чорнилі. — Нумо, тітонько Гумко! — кричали вони. — Ставайте до бою!

— Стану! Щоб ви знали, що стану! — з викликом, взявшись у боки, казала Гумка. — О, не дочекатися вам того, щоб такий шмаровоз та взяв гору наді мною. Вже я на голову стану, а все, що він напише і накреслить, зітру!

— Ох, горе мені! — зашелестів тривожно сторінками Зошит. — Вони знову будуть мене мучити.

— Дурість все це, та й годі! — знову пробурчав старий дядько Пенал.

Ось так, ні з того ні з сього, почався цей поєдинок.

Суддя — пузата Чорнильниця-дзига, схожа на сажотруса, тому що ніколи не вмивалася, намагалася помирити суперників, але вони були непохитними.

Олівець і Гумка ступили на чисту сторінку Зошита, тобто на поле бою. Чорнильниця і сама не рада, що за цю справу взялася, але подала знак, і запекла боротьба почалася…

Що Олівець напише — то Гумка зітре. Олівець пише, впріває, але й Гумка не відстає! Олівець крутиться на папері, як веретено, креслить закарлючки, а Гумка слідом за ним, як заметіль, написане, наче язиком, злизує. Так вони б’ються, б’ються, на бідному Зошиті вже й шкіра порепала.

— Боже! Рятуйте! — стогне нетяга. — І навіщо вони, каторжні, так знущаються наді мною?.. О, матінко моя паперова, для чого ти мене на світ породила?..

— Терпи, голубчику, видать тобі так на роду написано! — пробурчав старий дядько Пенал.

Через хвилину знов додав своє:

— Дурість все це!

Чим довше Олівець писав, а Гумка написане витирала, тим більше й більше олівець списувався, а Гумка маліла. Олівець, хочеш-не-хочеш, а все-таки кожний раз повинен був бігти до свого лютого ворога, Ножика, та ще й просити його:

— Ну, підстружи мене, враже, а то списався. Шматуй моє живе тіло! Ой, боляче мені, друзі, болить моє біле тіло. Ну, та нічого. Вже я тій язикатій покажу, де раки зимують!

І Гумка, хоча й стерлася наполовину, та не піддавалася.

— Гину я, батечки мої! — говорила вона.— Сама бачу, що гину, що власними руками вік свій вкорочую. Але хай від мене і пилинки не залишиться, а цьому хвалькові я все-таки втру носа!

Так Олівець писав, а Гумка витирала. Поки не залишилась від них купка пилюки…

Настав ранок. Зійшло сонце. В кімнату ввірвався свіжий вітерець і змів із письмового столу купку сміттячка — все, що залишилося від Олівця й Гумки.

Ось яка історія сталася, браття.

Обидва наші герої загинули дарма.

Так воно не раз і між людьми буває.

Рубрика: Олівець, Ручка, хлопчик.