Наверх ↑
 

Дівчина Віра

Проти острова Хортиця на лівому березі Дніпра, серед широкої долини стояло дворище. Воно складалося з двадцяти домів із загородами та пасіками. Двома колами стояли доми на долині, яку перетинав своїм руслом потік, що випливав з найближчої гори. На горі ріс ліс, а за лісом простягався травою порослий степ. У дворищі жив господар Радомир із своїми синами, онуками, правнуками та дочкою Оленою. Радомир був високий вісімдесятилітній старець: опікун, суддя й заступник своєї задруги. Задругу скликав ударами булави в мідний котел, що стояв у нього на дворі під дахом. Як тільки загув котел, усі кидали свої роботи й поспішали на подвір’я батька.

Ось одного дня на голос котла зійшлися всі, і Радомир мовив їм: «Взавтра розпочнемо жнива».

Ледве почало зорітй, вийшли всі на поле, а коли зійшло сонце, став Радомир молитися: «Благослови, Білобоже, наші жнива й дай їх скінчити». По молитві звернувся до своїх дітей: «Я вижну перший сніп пшениці. Ти, мій найстарший сину, скрутиш чотири перевесла і зв’яжеш ними той сніп. Його принесу я Білобогові в жертву на Хортиці. Ти, мій другий сину, вбий три коли в землю, і щойно побачиш дим на острові, перев’яжи коли перевеслами, це для бога Велеса та його золоторогих чорних турів».

Незабаром поплив Радомир із старшим сином й Оленою на Хортицю. А на Хортиці росла тристалітня свята липа, під яку приходили люди громадами або поодинці, щоб молитися. На схід святої липи стояв з білого каменю жертвеник Білобога, а на захід чорнів жертвеник Чорнобога. Коли Радомир проходив попри святу липу, побачив під нею спляче мале дівчатко. Це й пшениця на жертвенику згоріла, й сонце на полуднє стало, а ще ніхто не прийшов забрати дитину.

«Якась нещасна мати лишила тут свою дівчинку в надії, що хтось візьме її до себе. Воно збудиться і може втопитися в Дніпрі. Прийміть її, батьку, до нашої задруги»,— прохала Олена.

Дівчинка збудилася, а Радомир підніс її та й промовив: «Приймаю тебе до нашої задруги, та даю тобі ім’я Віра, Тобі, Білобоже, і тобі, боже Велесе, віддаю Віру під опіку, стережіть її від усякого зла».

Дитинка обняла Радомира руками за шию й притулила свою голівку до його лиця.

Коли під вечір всі зійшлися з поля, покликав їх Радомир ударами в котел до свого двору, виніс на руках із свого дому Віру, показав їм її й сказав, що знайшов її під святою липою й прийняв до задруги. Як хто чужий питатиме про дитину, нехай прийде до нього.

Росла Віра серед родини Радомира, збільшувався й добробут з нею в дворищі. Удесятеро стало більше зерна, удесятеро помножилися стада худоби й табуни коней. Мир і згода запанували серед дружини. Віра стала дорогим членом родини, бо всі переконалися, що з нею прийшло щастя до них.

Вірі було вже десять років, коли вона пішла з іншими дітьми в ліс з кошиком по гриби. Діти повернулися, а її не було між ними. Старші розійшлися її шукати. Віра відбилася була від дітей, перейшла ліс і вийшла в степ. Там паслися під лісом золоторогі чорні тури.

«Не бійся їх, Віро, вони тобі нічого не зроблять!» — промовив якийсь голос.

Віра оглянулася. Коло неї стояв високий русявобородий чоловік. Одяг на ньому був голубий і перев’язаний в стані золотим поясом. На голові ширококрилий з золотої соломи капелюх, а в руках довга пастуша палиця, що закінчувалася двома золотими рогами.

«Бог Велес і його золоторогі тури! Мій батько розказував мені про тебе й казав, що ти разом з Білобогом є моїм опікуном»,— сказала радісно Віра й стала пестити турів, що нахиляли до неї свої голови.

«Твій батько шукає тебе, Віро», — казав бог Велес.

Лісом йшов старий Радомир і кликав Віру. Віра побігла до нього.

«Батьку, он бог Велес зі своїми турами. Ой, вже його нема!» — казала Віра й дивилася в той бік, де перед хвилею паслися тури й стояв бог Велес.

«Не кажи нікому, що ти бачила бога Велеса, моя Віро, й ходи тепер додому, бо всі тебе шукають», — відповів Радомир.

Через чотири роки прийшли до Радомира якісь два чоловіки й покликали його на нараду, яку мали відбути на Хортиці дванадцять старшин сусідніх дворищ.

По двох днях повернувся Радомир, на його лиці лежав тяжкий сум. Він скликав свою задругу й промовив до неї тремтячим від жалю голосом: «Щотридцять літ спалюють українці Чорнобогові в жертву живу людину, обрану серед дванадцяти задруг: раз молодця, а раз дівчину. Тридцять літ тому спалено вісімнадцятилітнього молодця, якого знайдено ще дитиною під святою липою. Цього разу призначено нашу Віру, бо й ми знайшли її під святою липою. Я дав у заміну за Віру сто коней і сто волів, щоб їх пожертвували Чорнобогові, та рада не пристала, і вже завтра прийдуть її забрати!»

Зойкнула задруга і замовкла: жаль замкнув уста і спинив сльози.

Вже на другий день з’їхалося одинадцять задруг і облягло дворище Радомира. Наступного дня, ще сонце було не зійшло, вбрали дівчата Віру в чорну сорочку, розпустили її русяве волосся, зв’язали й поклали на ноші, вкриті чорною плахтою. Дванадцять чорновбраних молодців взяли ноші на плечі й понесли їх на берег Дніпра. Тут спустили ноші з Вірою на човен і попливли на Хортицю, де на жертвенику мали її спалити.

Із-за виднокруга піднеслося сонце, люди стали молитися Білобогові, а Радомир припав на коліна й молився, б’ючи поклони: «Не дай спалити, о Білобоже, Віру, потіху моєї старості!»

Незабаром лежала Віра на дровах, що покладені були на жертвенику. Коли дрова стали горіти, линув з ясного неба дощ і загасив вогонь.

«Батьку Радомире!» — проказав старшина чужих задруг, — Бог не хоче прийняти жертви, бо ти не цілим твоїм серцем віддав дівчину Віру на спалення. Він прогнівається на всіх нас і пошле гради, бурі й пошесті. Візьми смолоскип і підпали сам багаття”.

Нараз заревіли чорні тури на березі Дніпра, кинулися до ріки й стали плисти до Хортиці. «Золоторогі тури Бога Велеса!» — закричали люди та й збіглися під святу липу. Тури випливли на острів, підійшли до жертвеника, а найбільший тур став дибки і взяв Віру на свої золоті роги. За хвилю переплили тури ріку і зникли з Вірою у степу.

Роз’їхалися човнами люди, вертався і Радомир зі своїми дітьми додому. Коли дійшли до дворища, вибігла їм назустріч Віра.

Рубрика: дівчина, дід, діти, чоловік.



Додати в закладки